Жили собі дід і баба, мали вони внучку Марійку. Одного разу зібраласядівчи- на в ліс про ягоди та гриби. Грибів було так багато, що вона, захопившись, відійшла далеко від дому і заблукала. Довго Марійка ходила лісом, поки не натра- пила на невеличку хатинку. Вона зайшла і приляглавідпочити на широке ліжко. Коли прокинулася, перед нею стояв ведмідь — господар хатини. Спочатку вона злякалася, але ведмідь її не чіпав і вони навіть заприятелювали. Ведмідь ходив у ліс по дрова, ягоди і гриби, а Марійка топила піч і готувала їсти. Ведмідь був радий, а дівчина сумувала за старенькими і постійно просила ведмедя, щоб пустив її в гості. Але він не хотів пускати. Одного разу Марійка зрозуміла, як обдурити ведмедя. Вона попросила, щоб він відвідав її стареньких і віднести пиріжків. Але сказала йому, щоб по дорозі він не їв жодного пиріжка. Бо вона буде бачити все звисокої сосни. Ведмідь взяв корзину з пиріжками і вирушив у дорогу. А перед тим дівчина непомітно заскочила в корзину і вирушила разом з ним. Та шлях був далекий, ведмідь втомився і вирішив відпочити. Сів на пеньок ізахотів з’їсти пиріжок. Але раптом почув голос Марійки: — Не сідай на пеньок, не їж пиріжок. Пішов ведмідь далі. Відійшовши далеко від дому, вінподумав, що Марійка не побачить, як він їстиме пиріжок. Але тільки хотіввзяти, почув голос: — Не сідай на пеньок, не їж пиріжок. Так він дійшов до бабусі і дідуся, залишив корзину на порозі, а сам повер- нувся. А Марійкавилізла з корзини і побігла до своїх рідних. Вони дуже зраділи, коли її побачили.

Жили-були батько Рік і мати Земля. І було у них чотири дочки-красуні: Зима, Осінь, Літо, Весна. Зима була білолиця, червонощока, а характером сувора, жартів не любила. Весна ніжна, лагідна, із зеленими очима, які так і сяяли, мов та веселка. Осінь мала золоті коси, а очі були сумними-сумними, плакала часто.

Кожній дочці батьки самі вибрали вбрання. Зиму одягали в біле плаття, Весну – в зелене, для Літа – барвисте, а для Осені – золоте. Дружно жили, разом робили. От тільки як треба одягатися, так і сваряться між собою дівчата. Одягає Зима біле вбрання, а Літо і говорить:- І я хочу таке.

Надіває Осінь золоте плаття, а Весна і собі мріє таке ж одягнути.

Терпіли батьки їхні сварки, а одного разу і вирішили:

- Ну що ж, нехай кожна надіне вбрання того кольору, який подобається.

Одяглися дівчатка, радіють. Літо в білому, Весна – в золотому, Зима наділа зелений наряд, а Осінь – яскравий, мов веселка.

Ой, що ж то почало діятися на світі! Сніг, дощ, спека, мороз, листопад – все переплуталось, все було разом. Врожай не встиг достигнути, пташенята і звірята не встигли вирости. Отже, недовго довелося носити дівчатам чужий одяг. Звірі, птахи, люди прийшли до них додому, просять: - Любі пори року, надіньте своє звичайне вбрання, яке вам батьки дали, а то жити неможливо.

Вислухали сестри це і зрозуміли, що кожна носить не просто одяг, а одяг життя для всього живого на Землі. І з тих пір кожна носить те вбрання, що батьки їй дали. І живуть вони в мирі і злагоді.

Горщик каші

Ілюстрації Ірини Воробйової

Жила собі в одному селі бідна й добра дівчинка. Мала вона тільки матір, і от прийшов такий день, коли в них зовсім не стало хліба. Пішла дівчинка до лісу назбирати ягід і зустріла там бабусю. Та бабуся подарувала дівчинці горщик.

Досить було сказати:

— Горщику, вари! — і він варив смачну, солодку, пшоняну кашу. А коли скажеш:

— Горщику, не вари! — він враз переставав варити.

Дівчинка принесла горщик додому, до своєї матері, і відтоді вони назавжди забули про голод і їли солодку кашу, коли їм тільки хотілося.

Одного разу дівчинка пішла десь із дому, а мати захотіла їсти й сказала:

— Горщику, вари!

І горщик наварив каші, і мати наїлася досхочу. Тоді вона хотіла зупинити горщик, але забула, які слова треба для цього сказати.

А горщик варив собі й варив, і от уже каша перелилася через вінця, і текла й текла без упину. Ось уже тієї каші повна кухня, повна хата, вже й вулицю заливає. От ніби горщик захотів увесь світ донесхочу нагодувати. Це загрожувало справжнім лихом, адже ніхто не знав, як його спинити хоч на годину.

Нарешті, коли каша вже заливала останню хату, прийшла додому дівчинка.

І тільки-но вона гукнула:

— Горщику, не вари! — як він ураз перестав варити.

А кому треба було до міста, той мусив проїдати собі дорогу крізь кашу.

Щеня Тявко і каченя Крячик дивилися, як на дворі кружляютьсніжинки, і щулилися від морозу.

- Холодно! - клацнуло зубами щеня.

- Влітку, звичайно, тепліше... - сказало каченя і сховало дзьобпід крило.

- А ти хочеш, щоб зараз літо настало? - запитав Тявко.

- Зараз? Відразу?

- Звичайно!

- Хочу. Але так не буває...

Щеня дістало аркуш паперу та коробку з різнокольоровимиолівцями. Через кілька хвилин воно показало свій малюнокзмерзлому Крячику.

На аркуші зеленіла трава і всюди світилися маленькі сонечкаромашок. А над ними в кутку малюнка блищало справжнєлітнє сонце.

- Це ти добре придумав! - похвалило Тявка каченя. - Я ніколище не бачив ромашок... в січні!

На землю, як і раніше, падав сніг. Щеня і каченя дивилися на веселі квіти, і здавалося їм, що настало гарне й тепле ромашкове літо. І стало їм обом дуже тепло.

Якщо весело живеться, роби хлоп,

Якщо весело живеться, роби хлоп,

Якщо весело живеться,

Друг найкращий посміхнеться!

Якщо весело живеться, роби хлоп!

Якщо весело живеться, всім Ура!,

Якщо весело живеться, всім Ура!,

Якщо весело живеться,

Друг найкращий посміхнеться!

Якщо весело живеться, всім Ура!

Якщо весело живеться, роби топ,

Якщо весело живеться, роби топ,

Якщо весело живеться,

Друг найкращий посміхнеться!

Якщо весело живеться, роби топ!

Якщо весело живеться, роби хлоп,

Якщо весело живеться, всім Ура!,

Якщо весело живеться,

Друг найкращий посміхнеться!

Якщо весело живеться, роби хлоп!

Якщо весело живеться,

Друг найкращий посміхнеться!

Якщо весело живеться, всім Ура!