Від вокзалу, від зупинки

Починаються будинки.

Перший – сірий, синьоокий,

Другий – білий і високий.

Третій – довгий і кремезний,

А четвертий – височезний.

Ну, а п’ятий – кольоровий – 

Виглядає із діброви.

Шостий – з баштами вгорі,

А на баштах – ліхтарі.

Сьомий? Сьомий… Ой, хвилинку!

Оголошено зупинку.

Серед кленів і ялинок 

Цей найкращий – наш будинок!

Одного разу маленьке курча знайшло у великого півня: - чому у чаплі довгий дзьоб, а у мене зовсім маленький?

-Відчепись! 

-Чому в зайця довгі вуха, а у мене навіть малесеньких немає?

-Не чіпляйся!

-Чому в кішки м’яка красива шубка, а у мене якийсь противний жовтий пух?

-Відійди, кажу! Замовкни!

-Чому навіть маленьке цуценя вміє вертіти хвостиком, а у мене ніякого хвостика немає?

-Та відчепись же ти! – гримнув на нього півень. 

-Чому в цапка є ріжки, а у мене навіть поганих ріжків немає?

-Перестань! Йди геть!

-Все відчепись… геть… перестань! Чому всім маленьким дорослі відповідають на запитання, а ти ні, - пропищало курча.

-Тому що ти, не запитуєш, а просто всім заздриш! – сердито відповів півень. І це була чиста правда.

Бігли по колу карусельні коники: цок-цок. Потім почали сперечатися, хто перший.

— Я перший, — сказав коник із золотою гривою.

-Я другий, — сказав коник із сріблястим хвостиком.

— Я третій, — сказав коник з мідними підковками.

Побігли. Пробігли коло, пробігли друге. Знову зупинилися.

— Ні, — заплакала золота гривка, — я не буду більше бігати. Якщо я перша, то чому попереду мене остання?

Живе у моїй кімнаті папуга,

Є вже шиншила і свинка морська.

Якого потрібно ще мені друга?

Дуже я хочу купити слона.

Звісно, мама руками розводить:

-Хто ж слона у квартирі заводить?

Уже місяць вирішує тато:

-Де слона помістити у хаті?

І бабуся не може вгадати:

-Що смачненьке слону готувати?

А дідусь в Інтернеті читає:

-Все ж домашніх слонів не бу-ва-є..

От побачите - я не жартую:

Навесні диво-дім побудую!

Та такий величезний він буде,

Що помістяться слоники й люди.

В кожнім домі уже восени

Будуть жити домашні слони.

Далеко від Кіпру й Нової Зеландії

Існує чудова країна Мрійландія.

Там сонечко можна тримати в долонях,

Їздити в школу верхи на конях.

І море солодке, а не солоне,

Замість панамок – носять корони.

При зустрічі роблять усі реверанс,

І жабки в калюжах танцюють брейк-данс.

Дівчата одягнені в сукні блискучі

І в білих пуантах танцюють блискуче.

Там хлопці літають на парашутах

І днями стрибають вони на батутах.

Чи ти б їм порадив дівчат захищати?

Від кого? В країні немає піратів!

Та ні – вони є, але милі і добрі.

А ще в тому краї – зайчиська хоробрі.

Десерти з’являються зразу на столиках, 

І замість маршруток всі їздять на роликах.

Ти можеш і сам побувати в Мрійландії,

Для цього не треба долати Ісландії.

Як тільки свої оченята зімкнеш,

До неї потрапиш. Ти ж хочеш? Авжеж?

Знайшла миша велику стару калошу, тільки-но подумала про те, що вона їй ні до чого, як бачить – кріт дибуляє.

Твоя калоша? – питає у миші кріт, мружачись від сонечка.

Моя, – відповідає миша.

Віддай мені її!

Якщо викопаєш для мене простореньку нірку, тоді віддам, – погодилася хитра миша.

Кріт скоренько взявся до роботи, нірку під дубом вирив і говорить миші: – Живи на здоров’я. А калошу я собі заберу.

Зраділа миша й побігла обживати свою нову квартиру. А кріт підхопив калошу та пішов далі. Йде та міркує: «І навіщо мені ця калоша?» Тільки зібрався її подалі у траву закинути, як бачить - їжачиха повзе.

Твоя калоша? – поцікавилася їжачиха.

Так, моя, – відповідає кріт.

Віддай її мені! – стала просити їжачиха. 

Якщо принесеш мені з десяточок яблучок, що у тебе з минулої осені припасені, тоді віддам.

Принесла їжачиха на спині десяточок яблучок, кріт їх швиденько забрав і пішов собі.

А їжачиха подивилася на калошу і замислилася: «Що я з нею робитиму?» І так міркувала, і так – ні до чого і не додумалася. Тільки зібралася спересердя калошу голками проколоти, бачить – білочка стрибає назустріч по гілочках. Зістрибнула білка на землю, питає: 

– Твоя калоша?

А то чия ж? – відповідає їжачиха.

Віддай мені, якщо не жалко!

Зірви мені найбільшу шишку – тоді віддам. Та тільки дивись, щоб у ній жодного порожнього зернятка не було!

Знайшла білка найбільшу шишку, принесла її у лапках для їжачихи. 

От молодець! – похвалила їжачиха. – А тепер налущ мені зерняток – і бери свою калошу!

Не стала сперечатися білка, швиденько горішки налущила. Задоволена їжачиха відповзла та виглядає із-за куща: що білка з калошею робити буде?

А білка спочатку заклеїла листочками дірки в калоші. Потім змайструвала з тоненького прутика коромисло, а з великих жолудів відра – та поскакала до найближнього ручая. Наповнила калошу водою до країв і давай своє пухнасте білченятко у цій ванні купати. Білченя виривається, фиркає, борсається, бризки летять на всі боки та виблискують на сонечку.

Прибігла тут миша та й говорить:

Віддай мені, білко, калошу, а я тобі свою нірку подарую!

Придибуляв підсліпуватий кріт та й просить: 

–Віддай мені, білочко, калошу, а я тобі десяток яблучок подарую!

Виповзла з-під куща їжачиха та ледь не плаче:

Віддай мені, білко, калошу, а я тобі багато зерняток подарую.

Послухала їх білка та відповідає:

Нічого я від вас не візьму. А калошу мені зовсім не шкода. Приводьте своїх діточок та купайте, будь ласка!

Тоді миші, кроту та їжачисі так соромно стало перед білкою, якщо б вони могли почервоніти від сорому, то почервоніли б обов’язково.