Івасик ловив рибку. Все, що зловив, склав у кошичок, закинув кошичок на плечі та й йде додому. Побачив його Тарасик та й тихенько, тихенько за ним. Думає, як би витягти рибку. 

Тільки Тарасик підкрався до кошичка, а Івасик почув, що хтось ззаду до кошичка добирається, та й озирнувся... 

Тарасик одскочив, руки заклав назад, голову задер - іде, наче то не він до кошичка добирався. 

Пішов Івасик далі. Йде собі спокійно, а Тарасик знов підкрався, заклав в кошик руку - та як заверещить!

Великий рак вчепився йому в палець!

Бо в кошичку не тільки риба була, а й раки. А Тарасик аж скаче, так його болить.
Івасик обернувся, побачив та й сміється з Тарасика; ага! попався! 

Насилу Івасик одчепив од пальця рака. Одчепив, поклав у кошичок та й пішов собі додому. А у Тарасика палець розпух, кров з його капає... Плаче бідний. 

Вірш

Тоненьким прутиком

З вербовим котиком

Себе вітаємо

Легеньким дотиком...

Радісну звістку

Собі говоримо,

Що день великий

Не поза горами,

Що вже за тиждень

Буде Великдень.

Княжа гора

Розповів дідусь мені,
що колись у давнині,
як годилось, на вершині,
там, де телевежа нині,
княжий замок красувався,—
княжа в нім жила сім'я вся:
князь Данило і княгиня —
жінка, мати, господиня —
і малим тут княжич Лев
бігав-грався між дерев...
А внизу, від замку близько,
вартувало вірне військо...
Війська сила не мала
наше місто стерегла,
бо і турки,і татари
набігали, наче хмари,—
так в старій, пожовклій книжці
написали літописці.

Львів

Знаю:
гарних міст багато —
і великих, і малих...
Як життя нового свято —
Львів наш рідний
серед них.
Наче сонячна вершина
серед пагорбів-холмів,
наче батечко для сина —
отакий для мене
Львів.

Весною біля школи

Усім знайшлося діло:

Гуртом ямки копали

І деревця садили.

Один Мишко тинявся

І потирав долоні, —

Він був за консультанта

У нашому загоні.

До кожного підходив,

Повчав нас без упину:

— На дно насипте гною,

А зверху — вогку глину!

Та корінь засипайте

Мерщій, Катюшо й Людо,

Бо яблунька засохне

І яблук тут не буде.

— Авжеж, не буде яблук, —

Промовила Катюша, —

Бо це, як хочеш знати,

Не яблунька, а груша!

Печиво

Переклад з російської А. Купрієнко

Мама висипала на тарілку печиво. Бабуся весело забряжчала чашками. Всі посідали до столу. Вова присунув тарілку до себе.

— Діли по одному, — строго сказав Михайлик.

Хлопчики висипали печиво на стіл і розіклали його на дві купки.

— Рівно? — запитав Вова. Михайлик зміряв очима купки.

— Рівно. Бабусю, налийте нам чаю.

За столом було тихо. Купки печива швидко зменшувались.

— Здобне! Солодке, — говорить Михайлик.

— Угу! — відповідає з повним ротом Вова.

Мама і бабуся мовчали. Доївши печиво, Вова глибоко зітхнув, поплескав себе по животі і виліз з-за столу.

Михайлик доїв останній шматочок і подивився на маму. Вона розмішувала ложечкою непочатий чай. Перевів погляд на бабусю — вона жувала скориночку чорного хліба.