Мають ремесла свої аромати:

Тістом в пекарні пахне, малята.

Мимо столярні пройдете зрана – 

Гостро запахне стружка духмяна.

Лаком і фарбою пахне маляр,

Цеглою – муляр, замазкою – скляр.

Куртка шоферська пахне бензином,

Одяг робочий – мастилом машинним.

Пахне кондитер мускатами, тминами.

Лікар – аптекою і вітамінами.

А хлібороби, що ходять за плугом,

Пахнуть чорноземом, полем і лугом.

Морем і рибою пахне рибак…

Тільки неробство не пахне ніяк.

Ледар пахтиться духами старанно,

Та пахне він, діти,

Усе ж препогано.

Жили двоє страусенят - Фу та Фі. Фу був страшенно примхливим. А братик Фіанітрохи йому в цьому не поступався. Зварить їм на сніданок мама Ама манну кашу, поставить на стіл тарілки і голосно кличе:

- Діти, манна каша готова!

А у відповідь лунає:

- Манна? Фу!

- Каша? Фі!

Прийдуть страусенята зі школи, портфелі кинуть - і бігом на вулицю у м'яча ганяти.

- Час робити уроки! - нагадує мама Ама.

- Уроки? Фу!

- Робити? Фі!

- Допоможіть мені посуд помити, - просить мама страусенят після обіду.

- Мити ложки? Фу!

- Мити тарілки? Фі!

- Тоді давайте вчити вірші.

- Вірші? Фу!

- Напам'ять? Фі!

Таке повторювалося щодня. Тепер вам стало зрозуміло, чому страусенят звали Фу і Фі?

Одного разу мама Ама вирішила провчити своїх малюків і як слід взятися за їхнє виховання.

- Мені запропонували зніматися в кіно, - сказала вона. - Правда, не в головній ролі, але це неважливо. Квиток на поїзд я вже купила. Приїду через три дні.

- А ми що робитимемо без тебе? - заскиглив Фу.

- Хто нас годуватиме? - злякався Фі.

- Ви у мене вже зовсім великі. Впораєтеся. Хліб, крупа і заварка - в шафі, масло і сир в холодильнику. Запам'ятали? А тепер давайте я вас обійму - і до побачення!

Повісила мама Ама на шию шкіряний саквояж і пішла, хоча їй було дуже шкода залишати страусенят самих будинку.

І заходилися страусенята самі господарювати. Фу варив манну кашу, яка часто пригорала. А Фі смажив картоплю, яка завжди чомусь була недосмаженою. Але їсти хотілося. От вони й їли. І підгорілу кашу. І недосмажену картоплю. Їли й не кривилися. Фу не говорив: "Фу!" А Фі не говорив: "Фі!" Говорити ж нема кому було.

Тільки от посуд вони не мили. Але коли всі чисті тарілки і ложки скінчилися, довелося і за миття посуду взятися.

А до того ж ще й телевізор поламався. І вечорами, щоб не померти від нудьги, страусенята читали вірші. І навіть вчили їх напам'ять.

Через три дні приїхала мама і зовсім не впізнала своїх страусенят.

- Хочеш, я зварю тобі манну кашу? - запропонував їй Фу.

- А може, насмажити для тебе картоплі? - запитав Фі.

Дуже здивувалася мама Ама і тільки головою похитала.

- Добре. Погодуйте мене. Я трохи зголодніла. Але чи знайдеться у вас хоч одна чиста тарілка?

- У нас всі чисті тарілки! - гордо сказав Фу. 

- І всі ложки... і всі виделки теж! - додав Фі.

Правда, картопля була трохи сирувата, а манна каша трохи підгоріла, але мама їла і нахвалювала. - Молодець, Фу! Молодець, Фі!

А потім Фу прочитав напам'ять без запинки вірш із страусячогобукваря:

Каша манна смачна
І поживна вона.
Честь і слава - манній каші!
Зміцнимо здоров'я наше!

Фі спіткнувся лише разочок. Зате він читав голосно і з виразом:

Для чого читають книжки
Страусенята, та інші звірки?
Нема тут про що й міркувати -
Щоб найрозумнішими стати!

Це був найщасливіший день у житті мами Ами.

Оповідання про Незнайка

Частина 3

Тюбик був дуже хороший художник. Одягався він завжди в довгу блузку, яку називав балахоном. Варто було подивитися на Тюбика, коли він, нарядившись у свій балахон і відкинувши назад своє довге волосся, стояв перед мольбертом з палітрою в руках! Кожний одразу бачив, що перед ним справжній художник.

Після того як ніхто не захотів слухати музику Незнайка, він вирішив стати художником. Прийшов він до Тюбика й каже:

– Слухай, Тюбику, я теж вирішив стати художником. Дай мені яких-небудь фарб і пензель.

Тюбик був добрий малюк, він подарував Незнайці свої старі фарби і пензлик.

В цей час до Незнайка прийшов його приятель Гунько. Незнайко каже:

– Сідай, Гунько, я тебе малювати буду.

Гунько зрадів, сів мерщій на стілець, і Незнайко почав його малювати. Йому хотілось намалювати Гунька дуже красивим, от він і намалював йому червоний ніс, зелені вуха, сині губи й оранжеві очі. Гунькові кортіло швидше подивитись на свій портрет. Від нетерплячки він навіть не міг усидіти спокійно на стільчику і весь час вертівся.

– Не крутись, не крутись! – казав йому Незнайко. – А то несхожим вийдеш.

– А тепер схожий? – запитав Гунько.

– Дуже схожий, – відповів Незнайко й прималював йому фіолетовою фарбою вуса.

– Ану покажи, що вийшло, – попросив Гунько, коли Незнайко закінчив портрет.

Незнайко показав.

– Та хіба я такий? – закричав Гунько з переляку.

– Звичайно, такий. Який же ще?

– А вуса навіщо намалював? У мене ж вусів нема.

– Ну, виростуть колинебудь.

– А чому ніс червоний?

– Це щоб було красивіше.

– А чуприна чому голуба? Хіба в мене голуба чуприна?

– Голуба, – відповів Незнайко. – А коли тобі не подобається, я можу зробити зелену.

 Ні, це поганий портрет, – сказав Гунько. – Дай я його порву.

– Навіщо знищувати художній твір? – заперечив Незнайко.

Гунько хотів одібрати в нього портрет, і вони почали битися. На шум прибігли Знайко, лікар Пілюлька та інші малюки.

– Ви чого б'єтеся? – питають.

– Ось, – закричав Гунько. – Розсудіть ви нас: скажіть, хто тут намальований. Правда, це не я?

– Звичайно, не ти, – відповіли малюки. – Тут якесь опудало горохове намальоване.

Незнайко каже:

– Ви не догадалися тому, що тут нема підпису. Я зараз підпишу, і все буде зрозуміло.

Він узяв олівець і написав під портретом друкованими літерами: «Гунько». Потім почепив портрет на стіні і сказав:

– Хай висить. Усі можуть дивитися, нікому не забороняється.

– А я прийду вночі, – сказав Гунько, – і знищу цей портрет.

– А я вночі не ляжу спати й стерегтиму, – відповів Незнайко.

Ображений Гунько пішов додому, а Незнайко й справді не ліг увечері спати.

Коли малюки поснули, він узяв фарби і заходився всіх малювати. Пончика він намалював таким товстим, що той навіть не вмістився на портреті. Поспішайка намалював на тонесеньких ніжках, а ззаду чомусь домалював собачого хвоста. Мисливця Кульку намалював верхи на Бульці. Лікареві Пілюльці замість носа намалював градусник. Знайкові, хтозна для чого, намалював ослячі вуха. Словом, усіх понамальовував у смішному й безглуздому вигляді.

До ранку він розвісив ці портрети на стінах і зробив під ними написи, так що вийшла справжня виставка.

Першим прокинувся лікар Пілюлька. Він побачив на стіні портрети й засміявся. Вони йому так сподобалися, що лікар навіть начепив на ніс окуляри й став розглядати портрети дуже уважно. Він підходив до кожного портрета, дививсь і довго сміявся.

– Молодець, Незнайко! – говорив лікар Пілюлька. – Ніколи в житті я так не сміявся.

Потім він зупинився біля свого портрета і строго спитав:

– А це хто? Невже це я? Ні, це не я! Це дуже поганий портрет. Ти краще зніми його.

– Навіщо знімати? Хай повисить, – відповів Незнайко.

Лікар Пілюлька образився і сказав:

– Ти, Незнайку, мабуть, хворий. У тебе щось з очима трапилось. Де це ти бачив, щоб у мене замість носа був градусник. Доведеться тобі на ніч касторки дати.

Незнайко дуже не любив касторку. Він злякався й каже:

– Ні, ні. Тепер я сам бачу, що портрет поганий.

Він зняв з стіни портрет Пілюльки й порвав його.

Слідом за Пілюлькою прокинувся мисливець Кулька. І йому портрети сподобались. Він ледь не луснув зо сміху, дивлячись на них. А потім побачив свій портрет, і настрій у нього одразу зіпсувався.

– Це поганий портрет, – сказав Кулька, – не схожий на мене. Ти зніми його, а то я ніколи не візьму тебе на полювання.

Довелося Незнайкові і мисливця Кульку із стіни зняти. Так було з усіма. Всім подобались портрети інших, а свої не подобались.

Останнім прокинувся Тюбик, який любив спати довше за всіх. Коли він побачив на стіні свій портрет, то страшенно розсердився і сказав, що це не портрет, а бездарна, антихудожня мазанина. Потім він зірвав із стіни свій портрет і відібрав у Незнайка фарби й пензлик.

На стіні залишився тільки Гуньків портрет. Незнайко зняв його й пішов до свого приятеля.

– Хочеш, Гуньку, я подарую тобі твій портрет, а ти за це помиришся зі мною, – запропонував Незнайко.

Гунько взяв портрет, порвав його на клаптики й сказав:

– Згода, мир. Але дивись мені: якщо хоч раз іще намалюєш, нізащо не буду миритися.

– А я нікого більше не малюватиму, – відповів Незнайко. – Малюєш, малюєш, а ніхто й спасибі не скаже, всі тільки лаються. Не хочу більше художником бути.

Країна Квартирія

Була собі країна Квартирія на п’ятому поверсі. Настільки маленька, що її навіть не позначили на жодній карті. Проте жителі цієї країни не переймалися такими дрібницями. У Квартирії було дві автономні республіки: у Кухонії жили кухонні речі, у Кімнатії – кімнатні. А кіт Маркіз жив, де хотів, навіть на Балконії, де взагалі нікого не було.

Із жителями Квартирії, звичайно, траплялися різні цікаві історії. Якось молода Кулькова Ручка, забажавши прославитися, взяла та й записала деякі з них. Що з цього вийшло, судити тобі.

Слухняні Капці

Жила у Квартирії сім’я Капців. Звалися вони Татові Капці, Мамині Капці та маленькі Капці Андрійка. Дорослі капці любили стояти в Прихожандії на поличці. А Капці Андрійка завжди десь бігали. То вони полюють на кота під Диваном. То залізуть на Книжкову Шафу по м’яч. Потім забудуть, чого прийшли, і роздивляються у книжках картинки. А часом взагалі засперечаються – лівий піде на Балконію, а правий у Кухнію. Шукай їх потім.

Якось Татовим Капцям це набридло.

- Послухайте, діти, - сказали вони Капцям Андрійка, - ви вже не маленькі. Досить бешкетувати. Пора привчатися до порядку.

І Капці Андрійка, які були дуже слухняні, одразу стали привчатися до порядку. Навіть кіт Маркіз здивувався.

Зазнайкуватий Комп’ютер

Одного дня в Кімнатії з’явився Комп’ютер. Він одразу повівся нечемно. Зіштовхнув зі Столу Радіоприймач. А крім того назвав усіх застарілим мотлохом і тут-таки став вихвалятися: і найрозумніший він, і найвродливіший, і мишей не боїться.
? Що мені ті миші, - пихато казав Комп’ютер. – У мене навіть є своя, дресирована. Виконує всі мої накази.
Але якось у Кімнатію знову залізли справжні миші. Їх зацікавили кольорові дротики, що виходили з Комп’ютера, і миші вирішили спробувати їх на смак. Комп’ютер дуже злякався і заволав: “Благаю, допоможіть! Я загину!” І тоді старенький Підручник-з-Математики вирішив пожертвувати життям заради спасіння Комп’ютера, якого він вважав геніальним вченим. Підручник впав з Полички прямо на мишей. Він думав, що миші його згризуть. Але сталося несподіване – вони злякалися та втекли.

Так Комп’ютер був врятований сміливим Підручником. Він вибачився перед усіма за свою погану поведінку і відтоді ніколи не вихвалявся. А Радіоприймач тепер знову живе на Столі, поруч із Комп’ютером. І їм не тісно вдвох.

Загадки про професії

Залюбки він куховарить – 

нам смачненькі страви варить. (Кухар)

Громадян охороняє

і порушників шукає. (Міліціонер)

Із пожежами воює,

від вогню усе рятує. (Пожежник)

Все, що бачите, малята,

може вам намалювати. (Художник)

Із кермом приятелює,

все дорогами мандрує. (Водій)

Спритно зайчика за вуха

він дістане з капелюха. (Фокусник)

Що під руку попадає,

догори усе злітає. (Жонглер)

Легко розігне підкову,

щоб скрутити в бублик знову. (Силач)