Жила дівчинка Женя. Одного разу послала її мама до магазину по бублики. Купила Женя сім бубликів: два бублики з кмином для тата, два бублики з маком для мами, два бублики з цукром для себе й один маленький рожевий бубличок для братика Павлика. Узяла Женя в’язочку бубликів і вирушила додому. Йде, роздивляється на всі боки, вивіски читає, ґав ловить. А тим часом ззаду пристав до неї незнайомий собака й усі бублики один за одним і з’їв: спершу з’їв татові з кмином, потім мамині з маком, відтак Женині з цукром. Відчула Женя, що бублики стали чомусь занадто легкі. Обернулася, та вже запізно. Мотузка теліпається порожня, а собака останнього рожевого Павликового бублика доїдає, облизується.

— Ох, шкідливий собака! — закричала Женя і кинулася його наздоганяти.

Бігла, бігла, собаки не наздогнала, а тільки сама заблукала. Бачить — місце геть незнайоме, великих будинків немає, а стоять крихітні хатинки. Злякалася Женя і заплакала. Несподівано, не знати й звідки, з’явилася бабуся:

— Дівчинко, дівчинко, чому ти плачеш? Женя все й розповіла бабусі.

Пожаліла бабуся Женю, привела її до свого саду і каже:

— Годі, не плач, я тобі допоможу. Правда, бубликів у мене немає і грошей також, але росте в моєму садочку одна квітка, називається «квітка-семибарвиця», вона все може. Ти, мені відомо, дівчинка хороша, хоч і любиш ловити ґав. Я тобі подарую квітку-семибарвицю, вона все залагодить.

По цій розмові бабуся зірвала з грядки й подала дівчинці Жені дуже гарну квіточку, схожу на ромашку. Мала вона сім прозорих пелюсток, кожна іншого кольору: жовта, червона, зелена, синя, оранжева, фіолетова та блакитна.

— Ця квіточка, — сказала бабуся, — не проста. Вона може здійснити все, чого ти забажаєш. Для цього треба тільки відірвати одну пелюстку, кинути її і промовити:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб здійснилося те і те. І воно вмить здійсниться.

Женя ввічливо подякувала бабусі, вийшла за ворота й тут лише згадала, що не знає дороги додому. Вона захотіла повернутися до садочку і попросити бабусю, аби та провела її до найближчого міліціонера, але ні садочка, ні бабусі як і не було. Що робити? Женя вже хотіла, як воно в неї водилося, заплакати, навіть носа насупила, як гармошку, але враз згадала про заповітну квітку.

— Ану ж бо, побачимо, що це за квітка-семибарвиця!

Женя, не гаючи часу, відірвала жовту пелюстку, кинула її і сказала:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби, щоб я була вдома з бубликами!

Не встигла вона й доказати цього, як тієї самої миті опинилася вдома, а в руках — в’язочка бубликів!

Женя віддала матусі бублики, а сама подумала: «Це й справді дивовижна квітка, її неодмінно треба поставити в найкращу вазочку!»

Женя була ще маленька дівчинка, тому вона вилізла на стілець і потяглася за улюбленою маминою вазочкою, що стояла на найвищій полиці. Тієї миті, як на гріх, за вікном пролітали ґави. Жені, звісно ж, умить закортіло дізнатися, скільки ж ґав — сім чи вісім? Вона роззявила рота й почала лічити, загинаючи пальці, а вазочка полетіла вниз і — дзинь! — розкололася на найдрібніші осколки.

— Ти знову щось розбила! Роззяво! — крикнула мама з кухні. — А чи не мою улюблену вазочку?

— Ні, ні, матусю, я нічого не розбила. Це тобі вчувається! — вигукнула Женя, а сама мерщій відірвала червону пелюстку, кинула її та прошепотіла:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби, щоб матусина улюблена вазочка стала цілою.

Не встигла вона промовити це, як осколки самі поповзли один до одного і зрослися.

Мама прибігла з кухні — дивиться, а її улюблена вазочка, наче нічого й не сталося, стоїть на своєму місці. Мама про всяк випадок погрозила Жені пальцем і вирядила її гуляти на вулицю.

Прийшла Женя у двір, а там хлопчики бавляться в папанінців[1]: сидять на старих дошках, а в пісок увіткнута палиця.

— Хлопчики, хлопчики, прийміть мене гратися!

— Чого захотіла! Не бачиш — це Північний полюс. Ми дівчаток на Північний полюс не беремо.

— Який же це Північний полюс, коли це лише дошки?

— Не дошки, а крижини. Іди, не заважай! У нас зараз сильне стиснення.

— Отже, не приймаєте?

— Не приймаємо. Йди!

— І не треба. Я і без вас на Північному полюсі зараз буду. Тільки не на такому, як ваш, а на справжньому. А вам — котячий хвіст!

Женя відійшла вбік, під ворота, дістала заповітну квітку-семибарвицю, відірвала синю пелюстку, кинула й сказала:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб я негайно опинилася на Північному полюсі.

Не встигла вона й доказати цього, як відразу, звідкіля він і взявся, налетів вихор, сонце зникло, опустилася страшна ніч, земля закружляла під ногами, наче дзиґа.

Женя, як була в літній сукні, з голими ногами, сама-самісінька опинилася на Північному полюсі, а мороз там сто градусів!

— Ой, матусю, замерзаю! — закричала Женя і заплакала, але сльози одразу перетворилися на бурульки й повисли на носі, як на водогінній трубі.

А тим часом з-поза крижини вийшло сім білих ведмедів і прямують до дівчинки, один від одного страшніший: перший — нервовий, другий — злий, третій — у береті, четвертий — потертий, п’ятий — пом’ятий, шостий — рябий, сьомий — самий великий.

Не тямлячи себе від страху, Женя схопила змерзлими пальчиками квітку-семибарвицю, вирвала пелюстку й закричала що було сили:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб я негайно опинилася знову на нашому дворі!

І тієї самої миті вона опинилася знов у дворі. А хлопчики дивляться на неї і сміються.

— Ну, де ж твій Північний полюс?

— Я там була.

— Ми не бачили. Доведи!

— Бачите — в мене ще висить бурулька.

— Це не бурулька, а котячий хвіст! От маєш!

Женя образилась і вирішила з хлопцями не товаришувати, а пішла до сусіднього двору гратися з дівчатами.

Прийшла — бачить, у дівчаток різні іграшки. У кого візочок, у кого м’ячик, у кого скакалка, у кого — триколісний велосипед, а в однієї — велика лялька, що може розмовляти, в ляльковому солом’яному капелюшку та в лялькових калошиках. Досадно стало Жені. Навіть очі від заздрощів пожовтіли, як у кози.

«Ну, — думає, — я вам зараз покажу, в кого іграшки!» Вийняла квітку-семибарвицю, відірвала оранжеву пелюстку, кинула й сказала:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб усі іграшки, що є на світі, були моїми!

І тієї самої миті, звідкіля вони й узялися, звідусіль посипалися до Жені іграшки.

Першими, звісно, прибігли ляльки, які кліпали очима й голосно безперестанку пищали: «тато-мама», «тато-мама». Женя спершу зраділа, але ляльок виявилося так багато, що вони одразу заполонили весь двір, провулок, дві вулиці та половину майдану. Неможливо було ступити й кроку, щоб не наступити на ляльку. Довкола, уявляєте собі, який галас можуть здійняти п’ять мільйонів ляльок, що розмовляють? А їх було не менше! І це були тільки московські ляльки. Ще ляльки з Ленінграда, Харкова, Києва, Львова й інших міст ще не встигли добігти й галасували, як папуги, по всіх дорогах. Женя навіть трохи злякалася. Але це був тільки початок. За ляльками вслід покотилися м’ячики, кульки, самокати, триколісні велосипеди, трактори, автомобілі, танки, танкетки, гармати. Скакалки повзли по землі, як вужі, плутаючись під ногами й змушуючи нервових ляльок пищати ще дужче. У повітрі літали мільйони іграшкових літаків, дирижаблів, планерів. З неба, наче тюльпани, сипалися ватяні парашутисти, звисаючи на телефонних дротах і деревах. Рух у місті зупинився. Постові міліціонери повилазили на ліхтарі й не знали, що їм робити.

— Досить, досить! — з жахом закричала Женя, хапаючись за голову. — Годі! Що ви, що ви! Мені зовсім не потрібно стільки іграшок. Я пожартувала. Я боюся...

Але не так сталося, як бажалося! Іграшки все падали й падали… Уже все місто було завалене аж до дахів іграшками.

Женя східцями — іграшки за нею. Женя на балкон — іграшки за нею. Женя на горище — іграшки за нею. Женя вискочила на дах, мерщій відірвала фіолетову пелюстку й швидко вигукнула:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб іграшки мерщій повернулися назад до магазинів.

І враз усі іграшки зникли.

Подивилася Женя на свою квітку-семибарвицю і помітила, що залишилася тільки одна пелюстка.

— От так дивина! Шість пелюсток, виявляється, витратила, й жодного задоволення. Ну, гаразд. Надалі буду розумнішою.

Пішла вона на вулицю, іде й міркує:

«Що б мені ще забажати? Звелю-но я собі, мабуть, два кіло «ведмедиків» (шоколадних цукерок). Ні, краще два кіло «прозорих» (людяників). Або ні... Краще зроблю так: забажаю півкіло «ведмедиків», півкіло «прозорих», сто грамів халви, сто грамів горіхів і ще, так тому й бути, одного рожевого бублика для Павлика. А що з того? Ну, скажімо, все це я забажаю та з’їм. І нічого не залишиться. Ні, краще собі триколісний велосипед. Хоча навіщо? Ну, покатаюсь, а потім що? Ще, чого доброго, хлопці заберуть. Може, й відлупцюють! Ні. Краще квиток до кіно або до цирку. Там все-таки весело. А може, ліпше нові сандалети? Не гірше від цирку. Хоча, щиросердно, яка користь від нових сандалетів?! Можна придумати щось краще. Головне, не слід поспішати».

Розмірковуючи таким чином, Женя раптом побачила пречудового хлопчика, що сидів на лавочці біля воріт. У нього були великі сині очі, веселі, але сумні. Хлопчик був дуже симпатичний — одразу видно, що не забіяка, і Жені захотілося з ним познайомитися. Дівчинка без страху підійшла до нього так близько, що в кожній його зіниці чітко побачила своє обличчя з двома кісками, розметаними по плечах.

— Хлопчику, хлопчику, як тебе звати?

— Вітя. А тебе як?

— Женя. Давай гратись у квача!

— Не можу. Я кульгавий.

І Женя побачила його ногу в незугарному черевику на дуже товстій підошві.

— Шкода! — сказала Женя. — Ти мені дуже сподобався, і я залюбки побігала б з тобою.

— Ти мені теж дуже подобаєшся, і я теж залюбки погрався б з тобою, але, на жаль, це неможливо. Нічого не вдієш. Це на все життя.

— Ох, які нісенітниці ти кажеш, хлопчику! — вигукнула Женя і дістала з кишені свою заповітну квітку-семибарвицю. — Дивися!

Сказавши це, дівчинка обережно відірвала останню блакитну пелюстку, на мить притулила її до очей, відтак розтисла пальці й заспівала тонесеньким голосочком, який тремтів від щастя:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб Вітя одужав!

І тієї самої миті хлопчик зістрибнув з лавки, став гратися з Женею в квача й бігав так швидко, що дівчинка не могла його наздогнати, хоча дуже старалась.

В. Катаєв

Слава приходить, коли її не чекаєш. Так прийшла вона і до сірого кролика Кочерижка, який раптом став знаменитим. Того дня кролик Кочерижко зустрів Ведмедя.

- Це моя стежка! - пробурчав Ведмідь, бажаючи жартома налякати кролика.

Але Кочерижко навіть вухом не повів, привітався і пройшов повз ведмедя, як ні в чому не бувало. Ведмідь аж отетерів од несподіванки.

В той день кролик Кочерижко зустрівся на підвісному мосту з Тигром.

- Ось я тобі покажу! - напустився Тигр на кролика. Але кролик Кочерижко аніскільки не злякався. Він спитав:

- Що ви сказали?

Потім підняв капелюха, вклонився і рушив далі.

Тигр навіть розгубився трохи від такої нечуваної зухвалості.

В той день кролик Кочерижко випадково наступив на лапу самому Левові.

- Я тебе, кр-р-роленя, в пор-р-рошок зітр-р-ру! - грізно загарчав Лев.

- Радий вас бачити, - сказав Кочерижко, посміхнувся і поплескав по спині отетерівшогоЛева.

Все це бачив і чув папуга Анути і розбазікав про це усюди. Тоді звірі й птахи почали на всі лади вихваляти кролика Кочерижка, який нікого не боїться. Недарма кажуть, що в слави є крила. Кочерижко ще тільки підходив до свого будинку, а слава вже очікувала героя на його власній вулиці.

- Ти молодець! Ти просто молодець, Кочерижко! - кинувся до нього назустріч віслючокАлфавіт. - Ми вже перейменували нашу Капустяну вулицю. Вона тепер називається "Вулиця імені кролика Кочережка".

- Почекай! Що ти кажеш? Я нічого не чую. Ах, згадав! Адже я вчора заткнув вуха ватою, тому що музика за стіною заважала мені спати... І кролик вийняв з вух вату.

- Ось... Зовсім інша справа... Знову все чую... Так що тут у вас сталося? - звернувся він до здивованого віслючка.

І тоді віслючок Алфавіт зрозумів, чому його приятель Кочерижко не злякався ані Ведмедя, ані Тигра, ані навіть самого Лева. Просто він не чув їхніх страшних погроз. А може, чув і не злякався? Хто знає... Але назад перейменовувати вулицю не стали. Так вона і називається зараз - Кочерижчина вулиця.

А коли вулицею проходять онуки Кочережка, то зазвичай їм услід несеться:

- Дивіться! Он ідуть онуки того самого кролика, який нікого не боявся!

М. Пляцковський

Щеня Тявко і каченя Крячик дивилися, як на дворі кружляють сніжинки, і щулилися від морозу.

- Холодно! - клацнуло зубами щеня.

- Влітку, звичайно, тепліше... - сказало каченя і сховало дзьоб під крило.

- А ти хочеш, щоб зараз літо настало? - запитав Тявко.

- Зараз? Відразу?

- Звичайно!

- Хочу. Але так не буває...

Щеня дістало аркуш паперу та коробку з різнокольоровими олівцями. Через кілька хвилин воно показало свій малюнок змерзлому Крячику.

На аркуші зеленіла трава і всюди світилися маленькі сонечка ромашок. А над ними в кутку малюнка блищало справжнє літнє сонце.

- Це ти добре придумав! - похвалив Тявка каченя. - Я ніколи ще не бачив ромашок... в січні!

На землю, як і раніше падав сніг. Щеня і каченя дивилися на веселі квіти, і здавалося їм, що настало гарне й тепле ромашкове літо. І стало їм обом дуже тепло.

М.Пляцковський

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жив собі заєць. Влітку йому жилося добре, їв травичку. А взимку йому прихопилосяважко. Якось пішов заєць в гості до лисички-сестрички, а назустріч йому зайчики-братики:

— Здоров був, вусатий!

Почув заєць такі слова і почав хвалитися:

— У мене не вуса, а вусища, не лапи, а лапища, не зуби, а зубища — нікого не боюся.

Переглянулися зайці між собою і нічого зайцю не сказали. І пішли по лісу чутки про зайця-хвалька. Почула їх ворона, яка не терпіла брехні, і полетіла шукати хвалька. Знайшла його під деревцем, а він аж тремтить від страху і каже:

— Вороно, я більше не буду хвалитися. Я не хочу, щоб про це узнали вовк і ведмідь.

Повірила йому ворона. Одного разу сиділа ворона на паркані і напали на неї сільські собаки. Побачив це заєць і вирішив їй допомогти: підбіг на гірку і всівся. Собаки побачили зайця і побігли за ним. А заєць побіг так швидко, що собаки залишилися далеко позаду.

Через деякий час ворона зустріла зайця і каже йому:

— Зайчику, ти не хвалько, а дуже хоробрий, дякую тобі за допомогу.

По той бік скляних гір, за шовковим лугом, стояв дрімучий ліс. У густому лісі, в самій гущавині, жила стара ведмедиця. У ведмедиці були два сини. Коли ведмежата підросли, вирішили вони піти по білому світу щастя шукати.

Спочатку пішли до матері та попрощалися з нею. Обняла стара ведмедиця синів і наказала їм ніколи не розлучатися один з одним.

Обіцяли ведмежата виконати наказ матері й рушили в дорогу. Йшли день, йшли другий, нарешті всі запаси у них закінчилися. А по дорозі дістати було нема чого.

- Ох, братику, до чого ж мені їсти хочеться! - поскаржився молодший.

- А мені і того більше! - відповів старший.

Йшли вони йшли, доки раптом не натрапили на велику круглу голівку сира. Хотіли бува поділити її порівну, але не зуміли.

Жадність здолала ведмежат, кожен боявся, що іншому дістанеться більша частина.

Сперечалися вони, лаялися, гарчали, як раптом підійшла до них лисиця.

- Про що ви сперечаєтеся, молоді люди? - запитала шахрайка.

Ведмежата розповіли про свою біду.

- Яка ж це біда? - каже лисиця. Це не біда! Поділю вам сир порівну: мені що молодший, що старший - все одне.

- От, добре, діли! - вигукнули з радістю ведмежата!

Лисичка узяла сир і розламала його. Та розламала голівку так, щоб один шматок був більше за інший. Ведмежата одразу помітили:

- Цей більший! Лисиця заспокоїла їх:

- Тихіше, молоді люди! І це не біда. Трохи терпіння - зараз все владнаю.

Вона відкусила добрий шмат від більшої половини і проковтнула його. Тепер великий шматок став меншим шматком.

- І так нерівно! - затурбувалися ведмежата. Лисиця подивилася на них з докором.

- Ну, повно, повно! - сказала вона. - Я сама знаю свою справу!

І вона відкусила від більшої половини здоровенний шматок. Тепер більший кусень став меншим.

- І так нерівно! - закричали ведмежата стурбовано.

- Та годі ви! – ледве вимовила лисиця, оскільки рот її був набитий дуже смачним сиром. - Ще зовсім трішки - і буде порівну.

Ведмежата тільки чорними носами водили туди-сюди - від більшого до меншого, від меншого до більшого шматка. Доки лисиця не наїлася, вона все ділила і ділила.

На той час, як половинки порівнялися, ведмежатам майже сиру не залишилося: дві крихітні грудки!

- Що ж, - сказала лисиця, - хоч і помалу, та зате порівну! Смачного вам ведмежата! - захихотіла і, махнувши хвостом, втекла.

Так буває з тими, хто скупиться.