Жила колись в одному селі маленька дівчинка, та така красуня, що кращої за неї, мабуть, ніхто й не бачив. Мати любила її до нестями, а бабуся ще більше. Добра бабуся зшила для внучки червону шапочку, яка була їй так до лиця, що дівчинку всі почали звати Червоною Шапочкою.
Одного разу мати напекла пиріжків і каже:
– Піди до бабусі, довідайся, як вона поживає, бо мені казали, що вона нездужає. Віднеси їй пиріжка і цей горщичок масла.
Червона Шапочка хутко зібралась та пішла до своєї бабусі, яка жила в іншому селі.
Йде вона лісом, коли раптом зустрівся їй вовк. Йому відразу ж захотілося з'їсти дівчинку, але він не наважився це зробити, бо поблизу в лісі були лісоруби. От він питає, куди вона йде.
Бідна дівчинка, не знаючи, що дуже небезпечно зупинятися в лісі і слухати вовка, відповідає йому:
– Я йду навідатись до своєї бабусі й несу їй пиріжок та горщичок масла, які матуся передала їй.
– А чи далеко вона живе ? – питає вовк.
– Так, далеко, – відповідає йому Червона Шапочка, – он за тим вітряком, бачите, в першому будиночку в селі.
– Гаразд, – каже вовк, – я теж піду до неї навідаюсь. Я ось цією стежкою піду, а ти йди он тією, побачимо, хто з нас швидше прийде.
І вовк щосили побіг найкоротшою стежкою. А дівчинка пішла довшою стежкою та ще гралася, збирала горіхи, бігала за метеликами і робила букети з квіточок.
Вовк миттю добіг до бабусиного будиночка і постукав у двері: тук-тук.
– Хто там?
– Це ваша внучка, Червона Шапочка, – відповів вовк, змінивши голос. – Я принесла вам пиріжка і горщичок масла. Це матуся передала.
Добра бабуся лежала в ліжку, бо справді трохи нездужала. Вона гукнула йому:
– Смикни за мотузочку, клямка й відкриється.
Вовк смикнув за мотузочку, і двері відчинилися.
Тут він накинувся на бабусю і зжер її одразу, бо він уже понад три дні нічого не їв. Потім зачинив двері, ліг на бабусине ліжко і почав чекати Червону Шапочку.
Незабаром дівчинка прийшла і постукала: тук-тук.
– Хто там?
Червона Шапочка спочатку перелякалась, почувши грубий голос вовка, але потім подумала, що, мабуть, у бабусі нежить, і відповіла:
– Це ваша внучка, Червона Шапочка. Я принесла вам пиріжка і горщичок масла. Це матуся передала.
Вовк гукнув їй трохи ніжнішим голосом:
– Смикни за мотузочку, клямка й відкриється.
Червона Шапочка смикнула за мотузочку, і двері відчинилися. Побачивши, що дівчинка ввійшла до кімнати, вовк сховався під ковдру та й каже:
– Поклади пиріжок на скриню і горщичок там постав, а сама йди полеж зі мною.
Червона Шапочка лягла в ліжко і дуже здивувалась, коли побачила, який вигляд в її бабусі.
– Бабусю, які ж у вас руки великі! – каже вона.
– Це щоб міцніше тебе обнімати, онученько!
– Бабусю, які ж у вас ноги великі!
– Це щоб краще бігати, дитинко!
– Бабусю, які ж у вас вуха великі!
– Це щоб краще чути, дівчинко!
– Бабусю, які ж у вас очі великі!
– Це щоб краще бачити, онученько!
– Бабусю, які ж у вас зуби великі!
– А це щоб тебе з'їсти!
З цими словами злий вовк накинувся на Червону Шапочку і з'їв її.
Але на щастя, в той самий час мимо будиночка проходили лісоруби із великими сокирами. Вони почули шум, вбігли до будиночка та вбили вовка. А потім розрізали йому черево, а звідти вилізли бабуся й Червона Шапочка, живі та здорові.

Напевно, у кожного з вас, друзі, є своя улюблена іграшка. А може бути, навіть дві або п'ять.
У мене, наприклад, коли я був маленьким, було три улюблених іграшки: величезний гумовий крокодил на ім'я Гена, маленька пластмасова лялька Галя і незграбний плюшевий звір з дивною назвою - Чебурашка.
Чебурашку зробили на іграшковій фабриці, але зробили так погано, що неможливо було сказати, хто ж він такий: заєць, собака, кішка або взагалі австралійський кенгуру? Очі у нього були великі і жовті, як у пугача, голова кругла, заяча, а хвіст коротенький і пухнастий, такий, який буває зазвичай у маленьких ведмежат.
Мої батьки стверджували, що Чебурашка - це невідомий науці звір, який водиться в жарких тропічних лісах.
Спочатку я дуже боявся цього невідомого науці Чебурашку і навіть не хотів залишатися з ним в одній кімнаті. Але поступово я звик до його дивної зовнішності, подружився з ним і став любити його не менше, ніж гумового крокодила Гену і пластмасову ляльку Галю.
З тих пір пройшло дуже багато часу, але я все одно пам'ятаю своїх маленьких друзів і ось написав про них цілу книгу.
Зрозуміло, в книзі вони будуть живі, а не іграшкові.
В одному густому тропічному лісі жив собі дуже кумедний звірок. Звали його Чебурашка. Вірніше, спочатку його ніяк не кликали, поки він жив у своєму тропічному лісі. А назвали його Чебурашкою потім, коли він з лісу виїхав і зустрівся з людьми. Адже це ж люди дають звірам імена. Це вони сказали слону, що він слон, жирафу - що він жираф, а зайцю - що він заєць.
Але слон, якби подумав, міг би здогадатися, що він слон. Адже у нього ж дуже просте ім'я! А яке звірові з таким складним ім'ям, як гіпопотам? Піди здогадайся, що ти не ги-потам, не по-потам, а саме гіп-по-потам.
Так ось і наш звірок; він ніколи не замислювався над тим, як його звуть, а просто жив собі та жив в далекому тропічному лісі.
Одного разу він прокинувся вранці рано, заклав лапи за спину і відправився трохи погуляти і подихати свіжим повітрям.
Гуляв він собі, гуляв і раптом біля великого фруктового саду побачив кілька ящиків з апельсинами. Не довго думаючи, Чебурашка забрався в один з них і став снідати. Він з'їв цілих два апельсина і так об'ївся, що йому важко стало пересуватися. Тому він прямо на фруктах і ліг спати.
Спав Чебурашка міцно, він, звичайно, не чув, як підійшли робітники і забили все ящики.
Після цього апельсини разом з Чебурашкою повантажили на корабель і відправили в далеку подорож.
Ящики довго плавали по морях і океанах і в кінці кінців виявилися у фруктовому магазині дуже великого міста. Коли їх відкрили, в одному апельсинів майже не було, а був тільки товстий-претовсту Чебурашка.
Продавці витягли Чебурашку з його каюти і посадили на стіл. Але Чебурашка не міг сидіти на столі: він занадто багато часу провів в ящику, і у нього затекли лапи. Він сидів, сидів, дивився на всі боки, а потім узяв та й чебурахнулся зі столу на стілець. Але і на стільці він довго не всидів - чебурахнулся знову. На підлогу.
- Фу-ти, Чебурашка який! - сказав про нього директор магазину. - Зовсім не може сидіти на місці!
Так наш звір і дізнався, що його ім'я - Чебурашка.
- Але як же мені з тобою робити? - запитав директор. - Чи не продавати ж тебе замість апельсинів?
- Не знаю, - відповів Чебурашка. - Як хочете, так і робіть.
Директору довелося взяти Чебурашку під пахву і віднести його в головний міський зоопарк.
Але в зоопарк Чебурашку не прийняли. По-перше, зоопарк був переповнений. А по-друге, Чебурашка виявився абсолютно невідомим науці звіром. Ніхто не знав, куди ж його помістити: чи то до зайців, то чи до тиграм, то чи взагалі до морським черепахам.
Тоді директор знову взяв Чебурашку під пахву і пішов до свого далекого родича, також директору магазину. У цьому магазині продавали знижені в ціні товари.
- Ну що ж, - сказав директор номер два, - мені подобається цей звір. Він схожий на браковану іграшку! Я візьму його до себе на роботу. Підеш до мене?
- Піду, - відповів Чебурашка. - А що мені треба робити?
- Треба буде стояти у вітрині і привертати увагу перехожих. Зрозуміло?
- Зрозуміло, - сказав звір. - А де я буду жити?
Правда, поки йому не було кому дзвонити, але це його анітрохи не засмучувало.
У тому місті, де опинився Чебурашка, жив та був крокодил на ім'я Гена. Щоранку він прокидався в своїй маленькій квартирі, вмивався, снідав і вирушав на роботу в зоопарк. А працював він в зоопарку ... крокодилом.
Прийшовши на місце, він роздягався, вішав на гвоздик костюм, капелюх і тростину і лягав на сонечку біля басейну. На його клітці висіла табличка з написом:
Африканський крокодил Гена.
Вік п'ятдесят років.
Годувати і гладити дозволяється.
Коли закінчувався робочий день, Гена ретельно одягався і йшов додому, в свою маленьку квартиру. Удома він читав газети, курив люльку і весь вечір грав сам із собою в хрестики-нулики.
Одного разу, коли він програний сам собі сорок партій поспіль, йому стало дуже і дуже сумно.
«А чому я весь час один? - подумав він. - Мені треба обов'язково завести собі друзів ».
МОЛОДИЙ кракодила П'ЯТДЕСЯТИ РОКІВ
ХОЧЕ ЗАЗДРОСТІ СЕБЕ ДРУЗІВ.
ВЕЛИКА тістечка ВУЛИЦЯ, БУДИНОК 15, КОРПУС И.
ЗВОНИТЬ ТРИ З ПОЛОВИНОЮ РАЗИ.
На другий день пізно ввечері до нього в двері хтось подзвонив. На порозі стояла маленька, дуже серйозна дівчинка.
- Не може бути! - вигукнув Гена: він думав, що їх, по крайней мере, вісімнадцять. - Які ж?
- По-перше, слово «крокодил» пишеться через «о», а по-друге, який же ви молодий, якщо вам п'ятдесят років?
- А крокодили живуть триста років, тому я ще дуже молодий, - заперечив Гена.
- Все одно - треба писати грамотно. Давайте знайомитися. Мене звуть Галя. Я працюю в дитячому театрі.
- А мене звуть Гена. Я працюю в зоопарку. Крокодилом.
- А що ми будемо зараз робити?
- Нічого. Давайте просто поговоримо.
Але в цей час в двері знову подзвонили.
- Хто там? - запитав крокодил.
- Це я, Чебурашка! - І в кімнаті з'явився якийсь невідомий звір. Він був коричневий, з великими виряченими очима і коротким пухнастим хвостом.
- Хто ви такий? - звернулася до нього Галя.
- Не знаю, - відповів гість.
- Зовсім-зовсім не знаєте? - запитала дівчинка.
- А ви, бува, не ведмежа?
- Не знаю, - сказав Чебурашка. - Може бути, я ведмежа.
- Ні, - втрутився крокодил, - він навіть ні крапельки не ведмежа. У ведмедів очі маленькі, а у нього он які здорові!
- Так, може бути, він щеня! - задумалася Галя.
- Може бути, - погодився гість. - А цуценята лазять по деревах?
- Ні, не лазять, - відповів Гена. - Вони більше гавкають.
- Ось так: ав-ав! - прогарчав крокодил.
- Ні, я так не вмію, - засмутився Чебурашка. - Значить, я не щеня!
- А я знаю, хто ви такий, - знову сказала Галя. - Ви, напевно, леопард.
- Напевно, - погодився Чебурашка. Йому було все одно. - Напевно, я леопард!
Леопардів ніхто не бачив, тому все відійшли подалі. На всякий випадок.
- Давайте подивимося в словнику, - запропонувала Галя. - Там все слова пояснюються, на будь-яку букву.
(Якщо ви, малята, не знаєте, що таке словник, я вам розповім. Це спеціальна книжка. У ній зібрані всі слова, які є на світі, і розповідається, що кожне слово означає.)
- Давайте подивимося в словнику, - погодився Чебурашка. - А на яку букву будемо дивитися?
- На букву «РР-РР-РРИ», - сказала Галя, - тому що леопарди РР-РР-РРИЧАТ.
- І на букву «К», - додав Гена, - тому що леопарди До ... УСАЮТСЯ.
Звичайно, Галя і Гена були обидва не маєте рації, тому що леопарда треба було дивитися не на букву «РР-РР-РРИ» і не на букву «К», а на букву «Л».
Адже він же ЛЕОПАРД, а не РР-РР-РРИОПАРД і тим більше не К ... ОПАРД.
- Але я не ричу і не кусаюсь, - сказав Чебурашка, - значить, я не леопард.
Після цього він знову звернувся до крокодила:
- Скажіть, а якщо ви так і не дізнаєтеся, хто я такий, ви не станете зі мною дружити?
- Чому? - відповів Гена. - Все залежить від вас. Якщо ви опинитеся хорошим товаришем, ми будемо раді подружитися з вами. Правильно? - запитав він у дівчинки.
- Звичайно! - погодилася Галя. - Будемо дуже раді!
- Ура! - закричав Чебурашка. - Ура! - і підстрибнув мало не до самої стелі.
- А що ми будемо зараз робити? - запитав Чебурашка, після того як всі перезнайомилися.
- Давайте грати в хрестики-нулики, - сказав Гена.
- Ні, - сказала Галя, - давайте краще організуємо гурток «Умілі руки».
- Але у мене немає рук! - заперечив Чебурашка.
- І у мене, - підтримав його крокодил. - У мене тільки ноги.
- Може бути, нам організувати гурток «Умілі ноги»? - запропонував Чебурашка.
- Або «Умілий хвіст»? - додав крокодил.
- Але у мене, на жаль, немає хвоста, - сказала Галя.
І всі замовкли.
В цей час Чебурашка подивився на маленький будильник, що стояв на столі.
- А ви знаєте, вже пізно. Нам пора розходитися. - Йому зовсім не хотілося, щоб нові друзі вважали його нав'язливим.
- Так, - погодився крокодил. - Нам дійсно пора розходитися!
Насправді йому нікуди було розходитися, але зате він дуже хотів спати.
У цю ніч Гена, як завжди, спав спокійно.
Що стосується Чебурашки - він спав погано. Йому все не вірилося, що у нього з'явилися такі друзі.

Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!
От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.
На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!
От дід і того сина прогнав.
На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала доганяти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!
От дід прогнав і бабу.
На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!
От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку,— вона туди вбігла та й заховалась на печі.
От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:
— А хто, хто в моїй хатці?
А коза сидить на печі та й каже:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть.
От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!
А ведмідь:
— От я його вижену! Побіг до хатки:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
Ведмідь і злякався.
— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:
— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!
А вовк:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.
— Отже, вижену.
Побіг вовк до хатки та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
Вовк і злякався.
— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається :
— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!
А лисичка:
— От я його вижену!
— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!
— Отже, вижену.
Побігла лисичка до хати та:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
От лисичка теж злякалась.
— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!
А рак:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!
— Отже, вижену!
От поліз рак у хатку та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:
— А я, рак-неборак,
Як ущипну,— буде знак!
Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці.

ПРИГОДА ПЕРША,
У якій ми знайомимось з Вінні-Пухом та не тими бджолами

Перед вами звичайний плюшевий ведмедик.
Як бачите, він спускається сходами слідком за своїм другом Крістофером Робіном, головою донизу, і перелічує східці власною потилицею: бум, бум, бум! Іншого способу долати східці він поки що не знає. Правда, часом йому здається, що коли б на хвильку перестати бумкати й гарненько подумати, то можна було б знайти якийсь інший спосіб. Та саме подумати йому, на жаль, і ніколи.
Так чи не так, але ось він уже зійшов униз і готовий з вами познайомитися:
- Війні-Пух!
Коли я вперше почув його ім'я, то дуже здивувався і сказав:
- А я гадав, він хлопчик.
- Він і є хлопчик,- сказав Крістофер Робін.
- То чому ж ти називаєш його Вінні?
- Я не називаю.
- Невже?
- Авжеж. Він не Вінні, він Вінні-Пух. Розумієш?
- Еге, тепер розумію,- швиденько погодився я.
Іноді, коли Вінні-Пух прибумкає з Крістофером Робіном донизу, він любить у щось погратися, але ще більше він любить посидіти тихенько біля вогню й послухати казку. От і цього вечора...
- А як із казочкою? - спитав Крістофер Робін.
- Що з казочкою? - спитав я.
- Ну, ти міг би розповісти Вінні-Пухові казочку? Йому дуже хочеться!
- Може, й міг би,- сказав я.- Тільки якої ж йому хочеться і про що?
- Гарної і про нього. Він же, знаєш, таке ведмежа!
- Та знаю, знаю!
- То розкажи, татусю, будь ласка, - попросив Крістофер Робін.
- Гаразд, спробую.
- І я спробував...
Колись, давно-давно,- здається, минулої п'ятниці - у Лісі жив собі самотній Вінні-Пух.
- Мабуть, йому, однісінькому, там було дуже страшно? - спитав Крістофер Робін.
- Ніскілечки! - буркнув хтось баском.
Одного разу Вінні Пух пішов на прогулянку й забрів на галявину, що була посеред самого Лісу. А посеред самої галявини ріс височенний дуб, а з-посеред самого дуба долинало голосне дзижчання: жжжжжжж!
Вінні-Пух сів під дубом на траву, обхопив голову лапами і став думати-гадати.
Спершу він подумав так:
"Оте жжжжжж! - то недарма. Саме жикання ні з того ні з сього не візьметься. Коли є жикання - це означає, що хтось для чогось жикає. Дуб жикати не може. Значить, жикає хтось інший. А навіщо тобі жикати, якщо ти не бджола? Отже, жикають бджоли. По-моєму, так!"
Далі він ще подумав, подумав і сказав сам до себе:
- А для чого на світі бджоли? Щоб робити мед! По-моєму, так!
Тут він підвівся і сказав:
- А для чого на світі мед? Щоб я його їв! По-моєму, тільки так!
І з цими словами він подерся на дерево. Він ліз, ліз і ліз і, поки все ліз та ліз, по дорозі мурмотів собі пісеньку, яку сам щойно склав:
I ведмедики, й ведмеді
Люблять мед і все на меді.
Жжи! Жжи! Жжи!
Чому це так, скажи?
От він видерся ще трохи вище... і ще трохи вище... а далі ще зовсім-зовсім трішечки вище. І на цей час йому в голові забриніла інша пісенька:
От якби ведмедики,
От якби
Та були всі бджолами!
(Трим-би-би!)
Тоді б вони свої хати
Перестали витягати
На дуби.
Би!
І тоді — коли б це
Та якби —
Бджоли були нами!
(Трим-би-би!)
Лазити б не треба
Трохи не до неба —
На дуби!
Би!
Правду кажучи, Пух уже добряче стомився, через те й пісенька вийшла трохи жалісливою. Але йому залишилось дертися зовсім-зовсім-зовсім небагато: ну, тільки стати на оцю гілочку - і...
Трррісь!!!
- Рятуйте! - крикнув Пух, пролетівши три метри донизу і бемцнувшись об іншу гілку.
- Ех, навіщо я... - пробурмотів він, пролетівши наступних п'ять метрів і бемцнувшись об третю гілку...
- Та я ж не хотів робити ніякої шко... - спробував він пояснити, пролетівши ще метрів із сім догори ногами і бемцнувшись об четверту гілку,- я ж тільки хотів...
- Звісно, краще було б не... - тільки й устиг вимовити Пух, почоломкавшись лобом та спиною ще із шістьма гілками.
- А все через те, - нарешті зізнався він, коли ще тричі перекувицьнувся догори п'ятами, побажав усього найкращого найнижчій гілляці і шугнув у саму середину колючого-преколючого малинового куща, - все через те, що я дуже люблю мед. Рятуйте!
Пух виповз із куща, повисмикував з носа трохи колючок і знов почав думати. І перш за все він подумав про Крістофера Робіна.
- Про мене? - схвильовано перепитав Крістофер Робін, не вірячи такому щастю.
- Авжеж, про тебе.
Крістофер Робін нічого не сказав, але очі його все круглішали й круглішали, а щоки все рожевіли та рожевіли.
Отож Вінні-Пух і подався до свого друга Крістофера Робіна, що жив у тому самому Лісі, тільки в іншому місці, за зеленими дверима.
- Доброго ранку, Крістофере Робіне, - сказав Вінні-Пух.
- Доброго ранку, Вінні-Пуше,- сказав Крістофер Робін.
- Цікаво, чи нема в тебе часом повітряної кульки?
- Повітряної кульки?
- Еге. Я оце саме йшов і думав: "Чи нема часом у Крістофера Робіна повітряної кульки?" Мені було просто цікаво знати.
- А для чого тобі повітряна кулька? - спитав Крістофер Робін.
Вінні-Пух озирнувся довкола й, упевнившись, що ніхто не підслуховує, приклав лапу до рота й прошепотів страшним голосом:
- Мед!
- Та хто ж ходить по мед із повітряними кульками?
- Я ходжу! - сказав Пух.
А трапилося так, що саме напередодні Крістофер Робін був на вечірці у свого друга Паця і там усім гостям роздавали повітряні кульки. Крістоферові Робіну дісталася велика зелена кулька, а одному з Кроликових Родичів та Знайомих приготували велику-превелику синю кульку. Але той Родич і Знайомий не взяв її, бо сам був такий малий, що його не взяли в гості. Отож Крістоферові Робіну довелося вже - так тому й бути - прихопити додому обидві кульки - і зелену, і синю.
- Яка тобі більше до вподоби? - запитав Крістофер Робін Вінні-Пуха.
Пух згріб голову в лапи й глибоко задумався.
- Так отож,- сказав він.- Якщо ти полюєш на мед із повітряною кулькою, найголовніше, щоб бджоли тебе не помітили. Отже, якщо кулька буде зелена, вони можуть подумати, що то гілочка з листям, і не помітять тебе, а якщо кулька буде синя, вони можуть подумати, що то просто клаптик неба, і також тебе не помітять. Тепер питання: у що вони швидше повірять?
- А самого тебе вони не помітять під кулькою? - поцікавився Крістофер Робін.
- Може, помітять, а може, й ні,- сказав Вінні-Пух.- Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?
Він подумав ще хвильку й додав:
- Я прикинуся маленькою чорною хмаркою. Тоді вони не здогадаються.
- Коли так, тоді тобі треба взяти синю кульку,- сказав Крістофер Робін.
На тому й погодилися.
Друзі взяли з собою синю кульку, а Крістофер Робін, як завжди (просто так, для годиться), почепив на плече свою рушницю, і вони пішли.
Вінні-Пух найперше завернув до однієї знайомої калюжі й добряче викачався в калюжі, щоб стати зовсім-зовсім чорним, як справжня хмарка. По тому вони почали надувати кульку, тримаючи її удвох за мотузочку, і, коли кулька роздулася так, що здавалося, ось-ось лусне, Крістофер Робін раптом випустив мотузочку з рук.
Вінні-Пух плавно злетів у небо й зупинився саме де треба - біля верхівки бджолиного дерева, тільки трохи збоку.
- Ураааа! - закричав Крістофер Робін.
- Що, гарно? - відгукнувся згори Вінні-Пух.- Ну, на кого я схожий?
- На ведмедя, що летить на повітряній кульці,- відповів Крістофер Робін.
- А на хмарку? - стривожено запитав Вінні-Пух,- на чорну маленьку хмарку в синьому небі хіба не схожий?
- Не дуже.
- Ну, нічого, звідси, мабуть, усе здається інакшим. А потім, я ж казав,- хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам.
Як на те, не було ані найменшого вітерцю, що підігнав би Пуха до дерева, і ведмедик нерухомо завис у повітрі. Він міг нюхати мед, міг дивитися на мед, але дотягтися до меду - гай-гай! - ніяк не міг.
Урешті Вінні-Пух не витримав:
- Крістофере Робіне! - голосно прошепотів він.
- Що таке?
- Бджоли начебто щось запідозрили!
- Що саме?
- Не знаю. Але, по-моєму, вони гудуть якось підозріло! 
- Може, їм здається, що ти хочеш забрати в них мед?
- Може. Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?
Вінні-Пух помовчав ще трохи і знову гукнув:
- Крістофере Робіне!
-Що?
- У тебе вдома є парасолька?
- Аякже!
- Тоді я тебе дуже прошу: принеси її сюди і ходи з нею під деревом, а сам увесь час зиркай на мене та примовляй: "Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!.." Гадаю, бджоли тоді нам краще повірять. З ними так тільки й треба чинити!
Крістофер Робін подумки засміявся: "Ех ти, дурненьке ведмежа",- та вголос цього не сказав, бо дуже любив Вінні-Пуха.
І подався додому по парасольку.
- О, нарешті! - загукав Вінні-Пух, щойно Крістофер Робін повернувся. - А я вже почав непокоїтися. Я помітив, що бджоли загули вже й зовсім підозріло!
- Розкрити парасольку чи не треба? - спитав Крістофер Робін.
- Треба. Тільки хвильку почекай. Діяти - то діяти напевне. Головне зараз - обманути бджолину королеву. Ти її бачиш звідти?
-Ні.
- Шкода. Ну, гаразд, ходи з парасолькою туди-сюди і примовляй: "Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!.. Еге ж, збирається на дощ!" А я робитиму своє: буду співати Пісню Пуха-Хмаринки... Отож почали!
Крістофер Робін почав ходити туди-сюди та примовляти, що збирається на дощ, а Вінні-Пух заспівав ось якої пісеньки:
Пух-Пампух — легенький, як пух,
летить в небеса. Але й краса!..
Та ні! То не Пух: це Хмарка, це пух
летить в небеса... Але й краса!..
Я Хмарка чудова,
різнокольорова,
лечу в небеса! Ой!.. Оса!..
Тобто бджола...
Бджоли, як на диво, загули ще підозріливіше! Деякі з них навіть вилетіли з гнізда й почали кружляти навколо Хмарки, коли вона заспівала другий куплет пісеньки, а одна бджілка навіть посиділа хвильку на Хмарчинім носі й одразу шугнула геть.
- Крістофере - ой! - Робіне! - закричала Хмарка.
- Що таке?
- Я думав, думав і нарешті все зрозумів. Це не ті бджоли! [15]
-Тану?
- Зовсім не ті! І вони, певно, й мед не той роблять!
- Невже?
- Авжеж! І краще мені спуститися додолу.
- А як? - спитав Крістофер Робін.
Саме над цим Вінні-Пух досі й не думав. Якщо випустити з лап мотузочку, він упаде і знову бумкне. Такий вихід йому не подобався.
Отож Вінні-Пух подумав-подумав, а тоді "сказав:
- Крістофере Робіне, ти мусиш поцілити в кульку з рушниці. Рушниця твоя при тобі?
- Аякже! - сказав Крістофер Робін.- Тільки якщо я вистрілю в кульку, вона зіпсується!
- А якщо ти не вистрілиш, то зіпсуюся я! - вигукнув Вінні-Пух.
Тут уже Крістоферові Робіну нічого було робити: він дуже ретельно прицілився в кульку і вистрілив.
- Ой! - скрикнув Пух.
- Хіба я не влучив? - спитав Крістофер Робін.
- Не те щоб зовсім не влучив,- сказав Вінні-Пух,- а тільки не влучив у кульку.
- Пробач, будь ласка,- сказав Крістофер Робін і вистрілив знову.
Цього разу він не схибив і поцілив саме в кульку. Повітря повільно почало виходити з неї, і Вінні-Пух тихо поплив на землю. 
Проте лапки, в нього так затерпли, поки він висів, тримаючись за мотузочку, що понад тиждень вони стирчали догори і Пух не міг ними поворухнути. І коли на ніс йому сідала муха, він мусив її здмухувати: пухх! пухх! І можливо, - хоч я в цьому не певен, - можливо, саме через те його й прозвали Пухом.
- Казочці кінець? - спитав Крістофер Робін.
- Цій казочці кінець. Та є ще й інші.
- Про Пуха і про мене?
- І про Паця, і про Кролика, і про всю компанію. Хіба ти не пам'ятаєш?
- Певна річ - пам'ятаю, тільки от коли хочу згадати - враз забуваю...
- Ну, наприклад, як Пух із Пациком ловили Слонопотама...
- А вони його спіймали?
- Ні.
- Де їм! Пух же зовсім дурненький. А я його спіймав?
- Про це й мовиться в казці.
Крістофер Робін кивнув.
- Розумієш,- сказав Крістофер Робін,- сам я все-все пам'ятаю, а от Пух забув, і йому страшенно кортить послухати знову. Бо тоді це справжня казка, а не так собі.
- І я такої ж думки.
Крістофер Робін глибоко зітхнув, узяв ведмедика за задню лапку й попрямував до дверей, тягнучи Пуха за собою.
На порозі він обернувся і сказав:
- Ти прийдеш подивитися, як я купаюсь?
- Охоче,- відповів я.
- А Пухові не дуже боліло, коли я влучив у нього з рушниці?
- Ані трішечки.
Крістофер Робін кивнув і вийшов, а за хвилину я почув, як Вінні-Пух піднімається сходами - бум, бум, бум!

Живуть собі в лісі друзі – зайчик та білочка. Уночі зайчик спить під деревом у норі, а білочка – на дереві вгорі. І тоді все навколо стихає, лиш вітерець кущі колихає.
Та як прокинуться вранці друзі – іде галас по всій окрузі! Бо такі вони пустуни, такі стрибуни та реготуни, таке з ранку до вечора коять, що весь ліс не має спокою. Як почнуть одне за одним ганятися, сторчака перекидатися, стрибати через кущі та пні, ще й горлати щосили пісні!.. Гілочки на деревах тріпотять, пташки переполохані хтозна-куди летять, тікає геть лісова дрібнота, жабки стрибають у болото… А зайчик і білочка знай розважаються, якщо й гримне хтось – не ображаються. От одного разу каже їм велика мудра черепаха:
– Годі вам пустувати й галасувати! Хіба ви не боїтеся лихих звірів і птахів – вовків, лисиць або хижих шулік?
– Не боїмося, не боїмося! – гукають зайчик і білочка. – Нема в нашому лісі ні вовків, ні лисиць, ані хижих шулік! Нам нема кого боятися!
– А ви б краще не вихвалялися, – каже черепаха, – в сусідньому лісі таки є страшна птаха. Це стара-престара ворона, велика-превелика, з міцним гострим дзьобом. І кричить вона страшно – “Кра! Кра!”. Отже, поводьтеся пристойно й тихо, бо прилетить вона, й буде вам лихо!
Зайчик та білочка притихли, перезирнулися.
– Ми такої птахи ніколи не бачили! – кажуть вони.
– А ви багато чого ще не бачили, – каже черепаха, – бо ви ще малі, не дорослі. Отож бережіться старої ворони. Якщо почуєте страшний вигук “Кра!” – то тікайте і ховайтеся швидше!
Промовила це черепаха і пішла в своїх справах.
Та наші друзі тільки на одну хвилиночку притихли, а далі знову почали стрибати та на весь ліс галасувати. І було їм дуже весело!
Тим часом стара ворона з сусіднього лісу вже дізналася про цих пустунів. От вона свого міцного дзьоба нагострила, простерла широченні чорні крила, швидко сюди прилетіла і на дубі серед галяви сіла.
Бачить: на зеленій траві-мураві метушаться двоє прудких малят – зайчик і білочка. Одне гасає, друге його наздоганяє, одне через одного стрибають, перекидаються, у довгої лози граються. Ще й верещать та горлають так, ніби їх тут не двійко малих, а цілий табун. Хоч вуха затикай, щоб не оглухнути!
Подивилася, подивилася ворона та й міркує собі:
“Підманю їх ближче, щоб мені, старій, за ними не ганятися… Не втечуть вони з-під мого дзьоба!” І каже їм лагідним голосом:
– Добридень, малята! Привіт вам із сусіднього лісу! Почули це зайчик і білочка, припинили свою розвагу й нашорошили вуха:
– Із сусіднього лісу? Це з того самого, де живе страшна птаха – ворона? Ви її знаєте?
– Знаю, знаю, – каже ворона, сама до себе нишком посміхаючись, – вона-то, може, й страшна. Але мене ви не бїйтеся, підійдіть ближче!
– Ми й не боїмося вас, – сказали зайчик та білочка і наблизились на один крок, – ми боїмося тільки ворони. Але ми її ніколи не бачили і не знаємо – яка вона з виду? Від кого ж нам тікати?
– Грайтеся собі спокійно, – ще лагідніше каже ворона,- якщо та страшна птаха прилетить, я подам вам знак, тоді й тікайте!
Зайчик і білочка підійшли ще ближче.
– А який знак? – питають вони.
– Ось так-от голосно вигукну…
Тут ворона роззявила дзьоба та щосили гукнула: “Кра!!!”
Коли це глядь – на галявині вже нема нікого, ні зайчика, ані білочки!.. Де ж вони поділися?
А вони як почули страшний вигук, що про нього їм черепаха розповідала, так одразу й дременули в кущі!
Забилися в найглибшу гущавину, сидять, тремтять і перешіптуються:
– Оце ж та сама ворона і є!..
А ворона подивилася, здивувалася та й полетіла геть.

Жили собі лисичка і зайчик. У лисички хатка була крижана, а в зайчика - луб´яна. Аж ось прийшла весна-красна. Лисиччина хатка розтанула. А зайчикова стоїть собі. І вирішила лисичка обдурити зайчика. Попросилась переночувати та його з хатки й вигнала. Йде зайчик дорогою, плаче, а назустріч йому собака.
- Гав, гав, гав! Чого, зайчику, плачеш?
А зайчик відповідає:
- Як же мені не плакати? Була в мене хатка луб´яна, а в лисички - крижана. Попросилась вона до мене переночувати, та мене й вигнала.
- Не плач, зайчику! Я твоєму горю зараджу!
Підійшли вони до хатки, а собака:
- Гав, гав, гав! Тікай, лисичко, геть!
А лисичка з печі відповідає:
- Як вискочу, як вистрибну - полетить клоччя в усі закутки!
Собака перелякався і втік.
Йде зайчик дорогою, плаче. Назустріч йому ведмідь:
- Чому, зайчику, плачеш?
А зайчик йому:
- Як же мені не плакати? Була в мене хатка луб´яна, а в лисички - крижана. Попросилась вона переночувати, та мене й вигнала.
- Не плач, зайчику! Я твоєму лихові зараджу.
Підішли вони до хатки. Ведмідь як зареве:
- Йди, лисичко, геть!
А лисичка їм з печі:
- Як вискочу, як вистрибну - полетить клоччя в усі закутки!
Ведмідь перелякався і втік у ліс.
Йде зайчик, сльозами умивається. Зустрічає його півень з косою.
Розповів зайчик і йому про своє горе.
- Не плач, зайчику! Я її вижену.
- Ні, півнику, не виженеш. Собака гнав - не вигнав, ведмідь гнав - не вигнав. Де вже тобі...
- А от і вижену!
Підійшли вони до хатки. Півень чобітьми як затупає, крилами як залопоче. Та як закричить:
- Кукуріку! Несу косу на плечі, хочу лисоньку посікти. Тікай, лиско, геть!
Лисичка перелякалась і каже:
- Узуваюсь...
А півень знову:
- Кукуріку! Несу косу на плечі, хочу лисоньку посікти. Тікай, лиско, геть!
Лисичка знову кричить:
- Уже вдягаюсь!
Півень втретє кричить:
- Кукуріку! Несу косу на плечі, хочу лисоньку посікти. Тікай, лиско, геть!
Лисичка як вискочить і дременула в ліс. Тільки її й бачили.
А зайчик з півником стали жити-поживати у луб´яній хатці у мирі і злагоді.

Один чоловік мав осла, який багато років покірно возив йому лантухи до млина. Та під старість сили покинули осла, і він став нездатний до роботи. Тоді господар почав думати, як би здихатися його, щоб не годувати. Зрозумів осел, що лихим вітром віє, втік від господаря та й подався до Бремена. Там думав він стати вуличним музикою. От пройшов він трохи і бачить – лежить при дорозі пес–гончак, висолопив язика і насилу дихає, наче після важкої гонитви.
– Агов, Хапку, чого ти так важко сопеш? – запитав осел.
– Ох, – відповів пес, – старий я став, що не день, то більш занепадаю на силі, на полювання ходити вже не можу, от мій хазяїн і надумав мене вбити. А я втік од нього. Але як же мені тепер на хліб собі заробити?
– Знаєш що, – сказав осел, – я йду ось до Бремена, хочу там стати музикою. Гайда зі мною, то й ти влаштуєшся музикантом. Я гратиму на лютні, а ти битимеш у барабан.
Пес радісно погодився, і вони пішли далі разом. Недовго вони йшли, коли дивляться – сидить при дорозі кіт, і такий сумний, наче три дні не їв нічого.
– Ось і кіт–воркіт! – гукнув осел. – Гей, старий воркоте, чого скривився, наче середа на п'ятницю?
– А чого ж мені веселому бути? – відповів кіт. – Постарів я, зуби затупились, уже радніший би на лежанці погрітися, ніж ганятися за мишами, – от хазяйка, бач, і надумала мене втопити. Я ледве втік од неї. І що тепер мені робити? От коли б хто дав добру пораду.
– Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нічні концерти, от і станеш вуличним музикантом.
Котові це сподобалося, і вони пішли далі втрьох. Ось ідуть троє втікачів повз одну оселю, а там на воротях сидить півень і кукурікає, аж луна розлягається.
– Чого розкукурікався, наче тебе ріжуть? –запитав осел. – Що там таке сталося в тебе?
– Та це я кукурікаю на гарну годину, – відказав півень, – бо завтра неділя, завітають гості, і наша господиня звеліла куховарці відрубати мені ввечері голову, а завтра зварити суп, гостей частувати. От я і горлаю, поки ще можу.
– Слухай, гребенястий, – мовив осел, – ходімо з нами в Бремен. Все–таки краще, ніж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як підеш із нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати.
Півневі сподобалася рада, і вони вже учотирьох рушили далі.
Але Бремен був далеко, за один день не дійти. Надвечір вони добулися до великого лісу і вирішили там переночувати. Осел і пес лягли під великим деревом, кіт заліз на гілля, а півень вилетів на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечніше.
Але перш ніж заснути, він пильно озирнувся на всі чотири боки, і йому видалося, ніби вдалині блимає світельце. Він гукнув до своїх товаришів, мовляв, десь тут недалеко є оселя, коли видно світло.
– То чого ж ми тут сидимо? – сказав осел. – Ходімо туди, бо притулок під деревом зовсім нікудишній.
Пес додав, що на вечерю не завадило б кілька маслаків та трохи м'яса на них, і друзі вирушили в дорогу, туди, де блимало світло. Що ближче вони підходили, то все яснішало, більшало те світло, аж нарешті опинилися біля розбійницького дому – це тут так яскраво світилося.
Осел, як найбільший серед них, підійшов до вікна і заглянув у дім.
– Ну, сірий, що ж там видно? – запитав півень.
– Ого, що я бачу! – відповів осел. – Стіл накритий білою скатертиною, на столі предобрі наїдки й напої, а навколо сидять розбійники і п'ють–їдять собі.
– От би й нам так! – сказав півень.
– Добре було б, що й казати! – погодився осел.
І почали вони радитись, як їм звідтіля розбійників прогнати. Думали, думали і нарешті придумали: осел передніми ногами стане на підвіконня, пес вискочить на осла, кіт – на пса, а півень злетить котові на голову. Постававши так, вони в один голос завели свою музику: осел ревів, пес гавкав, кіт нявчав, півень кукурікав. Потім усі як гукнуть крізь вікно в кімнату, аж шибки забряжчали.
Від цього ґвалту перелякані розбійники посхоплювалися з–за столу, бо думали, що то якась мара, і, до краю перелякані, дременули в ліс.
А наше товариство посідало собі за стіл і почало напихатися так, ніби хотіло наїстись на цілий місяць.
Коли ті четверо музикантів наїлись, то погасили світло і полягали спати, кому де зручніше. Осел ліг на купі гною, пес – за дверима, кіт – на припічку біля теплого попелу, а півень – на сідалі. А що в дорозі всі добре натомилися, то скоро міцно поснули.
Десь після півночі розбійники побачили здалеку, що світло в домі погасло і все начебто затихло, то отаман і каже:
– Та чого ми полякалися?
І послав одного глянути, що там у домі робиться.
Той пішов і роздивився, що біля хати все тихо, зайшов на кухню засвітити світло, побачив, як у темряві світяться котові очі, і подумав, що то дві жарини. Тоді взяв сірника і хотів запалити та й тицьнув коту в око. Але кіт таких жартів не любив. Він стрибнув розбійнику просто в обличчя, засичав, почав дряпатись. Розбійник страшенно злякався, кинувся навтікача, а за дверима пес схопився й угородив йому зуби в ногу. Розбійник – надвір, а тут осел як хвицне його. А від галасу прокинувся й півень на сідалі та як крикне: "Кукуріку! "
Тікає розбійник щодуху, прибігає до отамана та й каже:
– Ох, пане отамане, там таке робиться! В хаті сидить страшнюча відьма! Як засичала на мене, як учепилась довгими пазурами – всю пику подряпала, а в дверях чоловік з ножем як штрикне мене в ногу! А надворі якесь чорне чудовисько як уперіщить мене довбнею! А вгорі сидить, мабуть, суддя, бо кричить: "Розбишаку сюди!" То я ледве вирвався.
Відтоді розбійники боялися і близько підійти до свого дому.
А наші четверо музикантів так уподобали те місце, що не захотіли більше нікуди йти.

Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку.
От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже:
— Тут я буду жити!
Коли це жабка плигає та й питає:
— А хто-хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка. А ти хто?
— Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!
От уже їх двоє. Коли біжить зайчик. Прибіг до рукавички та й питає:
— А хто-хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?
— А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!
— Іди!
От уже їх троє.
Коли це біжить лисичка — та до рукавички:
— А хто-хто в цій рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто?
— Та я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!
— Та йди!
Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик — та й собі до рукавички, питається:
— А хто-хто в цій рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?
— Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!
— Та вже йди!
Уліз і той. Уже їх п'ятеро.
Де не взявся — біжить кабан.
— Хро-хро-хро! А хто-хто в цій рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?
— Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!
— Оце лихо! Хто не набреде — та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?
— Та вже влізу,— пустіть!
— Та що вже з тобою робити,— йди!
Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь — та й собі до рукавички, реве й питається:
— А хто-хто в цій рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто?
— Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене!
— Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?
— Та якось будемо.
— Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь, — семеро стало.
Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.
Коли це дід оглядівся,— нема рукавички. Він тоді назад — шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла-бігла, бачить — лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!»
Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,— так усі й порозбігалися лісом.
Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Були собі дід та баба та дожились уже до того, що й хліба нема. Дід і просить:
— Бабусю! Спекла б ти колобок!
— Та з чого ж я спечу, як і борошна нема?
— От, бабусю, піди в хижку та назмітай у засіку борошенця, то й буде колобок.
Послухалась баба, пішла в хижку, назмітала в засіку борошенця, витопила в печі, замісила гарненько борошно, спекла колобок та й поклала на вікні, щоб простигав.
А він лежав, лежав на вікні, а тоді з вікна на призьбу, а з призьби на землю в двір, а з двору за ворота та й побіг покотився дорогою.
Біжить та й біжить дорогою, коли це назустріч йому зайчик.
— Колобок, колобок, я тебе з'їм!
— Не їж мене, зайчику-лапанчику, я тобі пісеньки заспіваю:
— Ану заспівай!
Я по засіку метений,
Я із борошна спечений,—
Я від баби втік,
Я від діда втік,
То й від тебе втечу!
Та й побіг знову. Біжить та й біжить... Перестріває його вовк:
— Колобок, колобок, я тебе з'їм!
— Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісеньки заспіваю.
— Ану заспівай!
Я по засіку метений,
Я із борошна спечений,—
Я від баби втік,
Я від діда втік,
Я від зайця втік,
То й від тебе втечу!
Та й побіг... Аж іде ведмідь.
— Колобок, колобок, я тебе з'їм!
— Не їж мене, ведмедику, я тобі пісеньки заспіваю.
— Ану заспівай!
Я по засіку метений,
Я із борошна спечений,—
Я від баби втік,
Я від діда втік,
Я від зайця втік,
Я від вовка втік,
То й від тебе втечу!
Та й побіг. Біжить та й біжить дорогою... Стрічається з лисичкою:
— Колобок, колобок, я тебе з'їм!
— Не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісеньки заспіваю.
— Ану заспівай!
Я по засіку метений,
Я із борошна спечений,—
Я від баби втік,
Я від діда втік,
Я від зайця втік,
Я від вовка втік,
Від ведмедя втік,
То й від тебе втечу!
— Ну й пісня ж гарна! — каже лисичка.— От тільки я недочуваю трохи. Заспівай-бо ще раз та сідай до мене на язик, щоб чутніше було.
Колобок скочив їй на язик та й почав співати:
Я по засіку метений...
А лисичка — гам його! Та й з'їла!