У далекій далині, там де ховається сонечко є чудернацький ліс, у якому жив собі був Заєць-хитрун. Жилося йому добре і весело. Ні про що думати не треба. Тут стеблинку смачу знайде, там листячком поживиться, а то і солодкий корінець викопає. Щасливе, безтурботне життя!
А якщо нічого смачненького в лісі та в полі не знайде - то город бабусин є недалеко у селі! Там капуста, морква, бурячок ... Причаїться хитрий заєць, зачекає, щоб усі пішли, і потягне з городу капусту або морквину. Смачні вони, солодкі!
Одним словом, не життя у зайця, а суцільне задоволення!
Скаче якось зайчик по лісі. Раптом бачить на ліщині його подружка білка. І не просто горіхами ласує, а збирає їх і в дупло відносить.
Привіт, білка! Навіщо тобі в дуплі горіхи?
- А зима прийде, що я їсти буду? Вже краще з літа горішків припасти!
Тільки посміявся над подружкою заєць – зима-то не скоро – і побіг собі далі.
Дивиться, ведмедик біжить, колоски у барліг несе.
- Ведмедику, ведмедику, навіщо тобі колоски?
- Я зернятка несу до барлогу припаси, а взимку їсти буду.
Розреготався заєць:
- Ха-ха-ха! Ой, не можу! Та коли та Зима ще прийде! А вони запасаються !!!
Посміявся заєць і побіг далі. Не помітив, як до ведмедя у барліг вскочив.
- Здорово, дядько ведмідь! Що це ти таке робиш?
- Барліг до зими чиню, спати в ньому буду.
Придивився заєць уважніше: ведмідь теж до зими припасів робить! Невтямки йому тільки, що ведмідь спати заляже і всю зиму лапу смоктати буде. Тим і ситий.
А незабаром вже й стало прохолодніше. Дощі пішли, листя з дерев облетіло, трави зів’яли.
За старою звичкою помчав зайчик на город. «Зараз, думає-капусткою солодкою розживуся!» А там - тільки порожні грядки. Прибрала бабуся врожай і сховали у комору. Сів зайчик посеред голого поля і засумував. Голодно, холодно йому!
Бреде зайчик по лісу, плаче: ні морквини, ні стеблини ... Друзі всі по нірках поховалися і полягали спати. Одна білка не спиться ... Згадав заєць, що у білки повне дупло горіхів і прямо до неї:
- Білка-білочка, почастуй горішком!
Білка скупитися не стала: дала зайцю жменьку горішків. Тільки зайцю вони не сподобалися: аж надто ядерце всередині маленьке! Це ж скільки їх треба з’їсти, щоб наїстися?
Тут і сніжок пішов. Зовсім голодно стало зайцю. Дивиться, кленок молодий стоїть, гілочки тоненькі вгору тягне.
«Дай-но їх скуштую, - вирішив косий. - Гірше мені від цього не буде!»
Погриз заєць гілочку – ні, це не капуста, звичайно, але жити можна!
Так до весни гілками та корою і перебивався. Проте тепер він вирішив, що на наступне літо лінуватися не стане, а зробить собі запаси на зиму. Тоді будь-які люті морози йому байдужі!