Одна дівчинка пішла з дому в ліс. У лісі вона заблукала і почала шукати стежку додому, та не знайшла, а прийшла до якоїсь хатинки в лісі. Двері були відчинені. Вона подивилась у двері, бачить — у хатинці нікого немає, і увійшла. 

У тій хатинці жили три ведмеді. Один ведмідь був батько, звали його Михайло Іванович. Він був великий та волохатий. Другою була ведмедиха. Вона була трохи менша і звали її Анастасія Петрівна. Третім було маленьке ведмежатко, і звали його Мишко. Ведмедів не було вдома — вони пішли гуляти по лісу. 

У хатинці було дві кімнати: одна — їдальня, друга — спальня. Дівчинка увійшла в їдальню і побачила на столі три миски з юшкою. Перша миска, дуже велика, була Михайла Івановича. Друга миска, трохи менша, була Анастасії Петрівни; третя, синенька мисочка, була Мишкова. Біля кожної миски лежала ложка: велика, середня й маленька. 

Дівчинка взяла найбільшу ложку й покуштувала з найбільшої миски, потім узяла середню ложку й покуштувала з середньої миски; потім узяла маленьку ложечку й покуштувала з синенької мисочки, і Мишкова юшка здалася їй найсмачнішою. 

Дівчинка захотіла сісти і бачить біля стола три стільці: один великий — Михайла Івановича, другий трохи менший — Анастасії Петрівни і третій маленький, з синенькою подушечкою, — Мишка. Вона вилізла на великий стілець і впала; потім сіла на середній стілець — на ньому було незручно; потім сіла на маленький стільчик і засміялася — так було добре. Вона взяла синеньку мисочку на коліна й почала їсти. З’їла всю юшку й почала гойдатися на стільчику. 

Стільчик проломився і вона впала на підлогу. Дівчинка встала, підняла стільчик і пішла в другу кімнату. Там стояло три ліжка: одне велике — Михайла Івановича, друге середнє — Анастасії Петрівни, а третє маленьке — Мишка. Дівчинка лягла у велике — було занадто просторо; лягла в середнє — було занадто високо; лягла в маленьке — ліжечко було їй саме враз, і вона заснула. 

А ведмеді прийшли додому голодні й захотіли обідати. 

Великий ведмідь узяв свою миску, подивився і заревів страшним голосом: 

— Хто їв з моєї миски? 

Анастасія Петрівна подивилася на свою миску і заревла не так голосно: 

— Хто їв з моєї миски? 

А Мишко побачив свою порожню мисочку і запищав тоненьким голосом: 

— Хто їв з моєї миски і все виїв?

Михайло Іванович глянув на свій стілець і заревів страшним голосом: 

— Хто сидів на моєму стільці і зсунув його з місця? 

Анастасія Петрівна глянула на свій стілець і заревла не так голосно: 

— Хто сидів на моєму стільці і зсунув його з місця? 

Мишко глянув на свій поломаний стільчик і пропищав: 

— Хто сидів на моєму стільці і поломав його? 

Ведмеді прийшли в другу кімнату. 

— Хто лягав на мою постіль і зім’яв її? — заревів Михайло Іванович страшним голосом. 

— Хто лягав на мою постіль і зім’яв її? — заревла Анастасія Петрівна не так голосно. 

А Мишко підставив ослінчик, поліз у своє ліжечко й запищав тоненьким голосом: 

— Хто лягав на мою постіль?.. 

І раптом він побачив дівчинку й заверещав так, ніби його різали: 

— Ось вона! Держи! Держи! Ось вона! Ай-я-яй! держи! 

Він хотів її вкусити. Дівчинка розплющила очі, побачила ведмедів і кинулася до вікна. Вікно було відчинене, вона вистрибнула у вікно і втекла.

РОЗПОВІДАННЯ КАЗКИ У СУПРОВОДІ РУХІВ 

Ось нова історія про маленьке жабеня. Кожен знає, що він шукає. А що шукало жабеня, воно і само не знало. Може, маму, може, тата, а може, бабусю чи дідуся. Одного разу на галявині воно побачило велику корову. 

— Корово, корово, — сказало воно їй, — а ти хочеш бути моєю мамою? 

— Ну що ти, — замукала корова. — Я велика, а ти такий маленький! 

На річці воно зустріло бегемота. 

— Бегемоте, гіпопотаме, ти будеш моїм татом? 

— Ну що ти, — зацмокав бегемот, — я великий, а ти маленький! 

Ведмідь не захотів стати навіть дідусем. І тут жабеня розсердилося. Воно знайшло у траві маленького коника і сказало йому: 

— Ну от що! Я — великий, а ти — маленький. І я буду твоїм татом.

Переклад українською Валерії Воробйової

Троє плюшевих різнокольорових ведмедиків будували різнокольоровий будиночок із різнокольорових кубиків. Побудували зелений поверх, — щоб жити у нім, коли прийде зелене літо. Побудували жовтий поверх, — аби жити у нім, коли прийде жовта осінь. Почали будувати третій поверх, блакитний, для блакитної зими. Перший поверх було весело будувати, другий — смішно, а третій — сумно: далеко й високо кубики носити. 

Погукали баранця: «Допоможи!». Подивився баранець угору: «Далеко, високо... Не можу». 

Погукали віслючка. Подивився віслючок угору: «Далеко, високо... Не можу». Засумували різнокольорові ведмедики, полилися різнокольорові сльози. Не буде блакитної зими, не побудувати блакитний поверх... 

Але тут прийшов смішний звір: довгий жирафа із довгою шиєю. Підняв він кубики — раз-два-три! І побудували ведмедики блакитний поверх. Потім пічку розтопили, потім чай пили та жирафа пригощали. 

Тільки він пив так: сам на вулиці, а голова за столом. 

Адже якби він сів за стіл, то голова була б далеко-далеко, високо-високо, понад блакитною трубою, під самими хмарами, там, де птахи п’ють з блакитних чашок блакитний дощ.

Білка звірям всім на втіху
Роздає смачні горіхи:
Лисичці-сестричці, (йде по колу і вкладає горішки у руки дітей)
Горобцю, синиці, 
Ведмедику товстоп’ятому,
Зайчику вухатому,
Кому в хатинку,
Кому в лапку,
Кому в воло – 
Всі задоволені!

Ну й бо ж снігу намело – (розводять руки навкруги)
Стало білим все село.
Біла стежка, біла річка, (показують стежку і річку хвилястими рухами рук)
Біла вишня і смерічка, 
Біла хата, білі коні, (руки над головою трикутником, показують дах хатинки)
Тільки носики червоні (торкаються носиків)

- Ось ялинка зелененька, 
Ні велика, ні маленька. (показують руками вгору, вниз)
Ми прикрасимо її, 
Заспіваємо пісні.
Білка принесла горішки, (нібито гризуть горішки як білочки)
Їжачок – гриби та шишки, («Фур-фур-фур» - показують фуркання їжачка)
Ведмежатко – пряники (хитаються з боку у бік як ведмежатко)
Та смачні медяники.
Дятли, снігурі й синиці (махають руками як пташиними крильцями)
Посідали на ялинці
І сказали: «Пишну хвою
Ми прикрасимо собою».
Дуже гарна і розкішна
У звірят ялинка вийшла! 

Одягла бабуся Іру
У вовняну шапку сіру,
У рейтузи та штани,
У два грубі светри,
В теплу шубу,
Шарф на шию 
Та ще й хустку зверху. 
І стоїть мала Ірина - 
Ніби диво-капустина. 
Діти в сніжки граються, 
Іра - лиш всміхається.