Ось наш двір. Найкраще в ньому – це майданчик під кленом. А найкраще на майданчику – гойдалка. Якщо розгойдатися дуже сильно, то можна злітати високо-високо. Я літаю – а малюки порпаються в піску. Я літаю – а Марко з’їжджає з гірки. Я літаю – а дід садить квіти між тополею і кленом. Квіти ще не схожі на квіти. Але Марків дід каже, що вони виростуть і зацвітуть у липні. Або навіть раніше, якщо нам пощастить. — Як називаються ці квіти? – питаю. — Дельфіній, – каже Марків дід. Мені подобається їхня назва. Мати дельфіній біля майданчика – це майже як мати справжніх дельфінів. Я розгойдуюсь іще сильніше – і бачу маму. Вона повертається з роботи. Я зупиняюсь, швидко злізаю з гойдалки. Біжу. — Стій, Ніно! Спинися! – раптом кричить мама і застигає на місці. — Що ти накоїла?! – супить брови Марків дід. — Дивися під ноги! – біжить до мене Марко. Я дивлюся під ноги, а там – розтоптані квіти. Не знаю, як це сталося. Сльози печуть в очах. — Я ж не хотіла! – тікаю від усіх. Якби ж я дивилася під ноги! Тоді дельфіни були б цілі. Увечері я крадуся в кімнату батьків. Мама вже спить, а тато, глянувши на мене, міцно пригортає. — Тепер у нас не буде дельфінів, – бурмочу. — Хтозна, – відповідає тато, – Може і будуть. Наступного ранку ми з татом ідемо на великий ринок. Тут продають овочі, фрукти і – квіти. Ми обходимо всі ряди, але дельфінів ніде немає. Дорогою додому бачимо квіткову крамницю. Тут є троянди, тюльпани, різні вазони, кактуси. — У вас є дельфіни? – питаю у продавця. — Дельфіни? – не розуміє він. — Дельфінії! – сміється тато. — А, дельфіній! Ось! Ми з татом ніколи не садили квітів. Але все робимо так, як нам сказав продавець. Одна, дві, три, чотири нові рослинки з’являються на клумбі між тополею і кленом.

Мама бачить нас із вікна й гукає: — Що ви там робите? — Заводимо дельфінів! – кричу. Тоді мама виходить береться мені допомагати. А тато майструє навколо клумби дерев’яний парканчик. Гойдалка під кленом широка. Ми з Марком поміщаємося на ній удвох. Ми літаємо, а з вікна на нас дивиться Марків дід і махає рукою. Ми літаємо, а за парканчиком ростуть квіти. Ми літаємо, а попереду ціле літо, і понад хмарами сині і блакитні дельфіни. 

На невеличкому подвір’ї жили собі велика собака і її маленьке цуценятко. Ось воно вже навчилося виповзати зі своєї хатинки-будки. А сьогодні, перебираючи маленькими лапками, добігло до самих воріт. Всілося під ними і почало роздивлятися довкола себе. 

Це наше подвір’я, – сказала мама собака. – Нам з тобою треба його пильнувати. Кожного ранку ми оббігатимемо довкола тину, будинку, а особливо маємо уважно поглядати на хвіртку. Чи, бува, хто не прийшов? Якщо це свій, то біжимо радо зустрічати, а коли чужий, то подаємо голос – «Гав-гав-гав!» На подвір’ї можна бавитись на травичці, – продовжувала навчати мама, – ховатись за кущиками і навіть побігати стежинками поміж грядками. Але вибігати зі свого подвір’я тобі, малому, не можна! – Мама помахала лапою і ще раз повторила: – Чуєш?! Не можна! Ця стежка за нашими воротами – тільки для дорослих. Вона веде у далекий світ! Маленький песик задумався – «Що ж воно таке далекий світ?», а потім притулився до маминої лапи і сказав: Я все зрозумів! Найкраще мені, малому, на нашому подвір’ї, а якщо захочу подивитися на далекий світ, то тільки з тобою. Мама посміхнулася і лизнула синочка у його розумну голівоньку. 

Послухайте про те, як ручки перестали слухатися Ганнусю.

Жила-була дівчинка Ганнуся. Було їй 5 років. Не любила вона робити зарядку вранці, тому що була лінива. Ніколи не прибирала за собою іграшки, не любила мити руки після гри, перед їжею. Ліньки їй було слухати поради мами, вихователів. Одного разу Ганнуся після прогулянки, як правило, не помила руки, повечеряла і лягла спати. І бачить Ганночка сон: Начебто її руки розмовляють між собою. Права рука говорить до лівої: Набридло мені бути завжди брудною. Ганнуся ніколи нас не миє, давай її провчимо. Ось вона вранці прокинеться, захоче з’їсти свої улюблені пиріжки своїми немитими руками, а ми не будемо їх брати. Чи захоче Ганнуся пограти в свої іграшки, а ми їй не підкоримося, вийде Ганнуся в сад на прогулянку, а ми її не будемо слухатися. Нехай знає, як нас не мити. І Ліва рука погодилася з Правою. Прокинулася Ганнуся, налякалася сильно, схопилася з ліжка і давай мити руки, з милом мила, а потім насухо витерла.Злякалася дівчинка – раптом насправді руки перестануть її слухатися. Попросила вибачення Ганнуся у Правої і Лівої руки, пообіцяла у всьому слухатися маму, прибирати за собою, робити зарядку. І звичайно завжди мити руки, завжди стежити за чистотою. Адже на НЕМИТИХ, брудних руках живуть страшні мікроби.