Жовті сонечка-курчатка 

Вперше вийшли на травичку. 

Жовті качечки й гусятка

Йдуть уперше до водички…

Жовте сонечко у небі

З усіма вітається,

Лагідним проміннячком

До усіх торкається.

(рухлива вправа)

У калюжі коло хати (діти гусачком йдуть за вихователем по колу)
жовтопузі каченята (діти руки міцно притиснуті до тулуба, як крильця)

у своєї мами-качки
зранку вчилися пірнати. (діти нахиляють голівки, наче пірнають)

Тільки мілко у калюжі,
бо води у ній — не дуже,
і тому пішли до річки (йдуть гусачком за вихователем)
каченята жовтопузі.

Якось рано-вранці розчісувало сонечко свої жовті промінці і побачило, що жменька його ясного волоссячка упала на землю. 

Ой! Треба ж позбирати! — вигукнуло сонечко. Вхопило найменшу хмарку, яка була схожа на торбинку, і подалося розсипане проміння збирати. 

Котиться воно небом, придивляється на землю — та жовтого проміннячка нема. 

Не журись, сонечку! — каже земля. — Де твоє проміння впало, там жовтий слід залишився. Ось бачиш — яблучка жовті-жовті — то твоє проміння розсипане. А ось там — квіти дивляться жовтими оченятами — то теж твоє проміння розгублене. А ще далі — бачиш, жовті дині, жовті гарбузи, жовті помідори — це теж твоя жовта згуба. А там — зовсім далеко — жовті лимони, банани… Ой, багато твоїх жовтих цілунків по землі! Вони мене — землю прикрашають, про твоє світло і тепло усім нагадують! 

Зраділо жовте сонечко! І тепер кожного ранку, коли розчісує свої промінці, воно не журиться, а радіє, бо знає, що його згуба десь на землі зажовтіє.

Жили собі дід і баба та такі убогі, що нічого в них нема. От дожились вже до того, що не стало навіть і хліба — їсти нічого. 

Дід і каже: 

— Бабусю! Піди у хижку, назмітай у засіці борошенця та спечи мені колобок. 

От баба так і зробила: натопила в печі, замісила яйцями борошно, що назмітала, спекла колобок і поклала на вікні, щоб прохолов. А він з вікна — та на призьбу, а з призьби — та на землю, та й побіг дорогою.

Біжить та й біжить, а назустріч йому зайчик: 

— Колобок, колобок, я тебе з’їм! 

А він каже: 

— Не їж мене, зайчику-побігайчику, я тобі пісню заспіваю. 

— Ану, якої?

— Я по коробу метений, 

На яйцях спечений, — 

Я од баби та од діда втік, 

Так і од тебе втечу! 

Та й побіг. Біжить та й біжить, — зустрічає його вовк: 

— Колобок, колобок, я тебе з’їм! 

— Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісню заспіваю. 

— Ану, якої? 

— Я по коробу метений, 

На яйцях спечений, — 

Я од баби та од діда втік, 

Я від зайця втік, 

Так і од тебе втечу! 

Та й побіг. Знову біжить та й біжить, — зустрічає його ведмідь: 

— Колобок, колобок, я тебе з’їм! 

— Не їж мене, ведмедику-братику, я тобі пісню заспіваю. 

— Ану! 

— Я по коробу метений, 

На яйцях спечений, — 

Я од баби та од діда втік, 

Я від зайця втік, 

Од вовка втік, 

Так і од тебе втечу! 

Та покотився далі! 

Біжить та й біжить, зустрічається з лисичкою: 

— Колобок, колобок, я тебе з’їм! 

— Не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісню заспіваю. 

— Ану, якої! 

— Я по коробу метений, 

На яйцях спечений, — 

Я од баби та од діда втік, 

Я від зайця втік, 

Од вовка втік, 

Од ведмедя втік, 

Так і од тебе втечу!

— Яка гарна пісня! Ану, ще заспівай! Сідай у мене на язиці, щоб мені чутніше було. 

От він і сів та й нумо співати: 

— Я по коробу метений, 

На яйцях спечений... 

А лисичка його — гам! Та й проковтнула.

Частина 1 

Якось жабеня сиділо біля річки і дивилося, як у блакитній воді плаває жовте сонечко. 

А потім прилетів вітер і став дмухати на воду: «Ду». І по річці й на сонечку пішли зморшки. Розсердився тут вітер і сильніше задмухав: «Ду, ду, ду!» Дуже сильно. Він, мабуть, хотів розгладити зморшки, але їх стало більше. 

І тут розсердилося жабеня. Воно узяло прутика і сказало вітру: «А я тебе вижену. Ти навіщо морщиш воду і миле сонечко?» І воно погнало вітер. І весь день скакало за вітром, і махало прутиком. Хтось думав: воно відганяє бджіл. Хтось думав: воно лякає птахів. Але воно нікого і нічого не лякало. Воно було маленьке. Просто стрибало і ганяло вітер.

Частина 2 

З маленьким жабенятком весь час траплялися різні історії. А вчора в гості до жабеняти прийшла руда корова. Помукала, похитала розумною головою і раптом запитала: 

— Вибачте, зелений, а що б ви стали робити, якби ви були рудою коровою? 

— Не знаю, але мені чомусь не дуже хочеться бути рудою коровою. 

— А все ж таки? 

— Я все одно б перефарбувався з рудого в зелений. 

— Ну, а потім? 

— Потім, я б відпиляв ріжки. 

— А навіщо? 

— Щоб не бодатися. 

— Ну, а потім? 

— Потім я підпиляв би ніжки... Щоб не брикатися. 

— Ну, а потім, потім?.. 

— Потім я б сказав: «Подивіться, ну яка я корова? Я просто маленьке зелене жабеня».

Частина 3

Одного разу жабеня і коник сиділи поряд, дивилися на синє небо і міркували. 

— А що таке зірки? — запитав одного разу коник. Жабеня замислилося і сказало: 

— Великі слони кажуть: «Зірки — це золоті цвяхи, ними прибито небо». Але ти не вір. 

— Великі ведмеді думають: «Зірки — це сніжинки, що забули впасти». Але і їм ти теж не вір. 

Послухай мене краще. Мені здається, винен великий дощ. 

Після великого дощу ростуть великі квіти. А ще мені здається, коли вони дістають головою небо, то і засинають там, підібгавши довгі ніжки. 

— Так, — сказав коник. — Це більше схоже на правду. Зірки — це великі квіти. Вони сплять у небі, підібгавши довгі ніжки.

РУХОВА ВПРАВА

Зелений огірочок 

(лівий кулачок накриваємо правою долонькою)

Під листячком зеленим 

Зелене своє личко 

Ховає так від мене: 

«Росту-росту, зростаю, 

(руки піднімаємо догори)

Як сили наберуся — 

Відхилю свій листочок 

(долоньки перед обличчям відкривають посмішку)

І вам усім всміхнуся!»

Ріс собі маленький зелений кущик. Довкола нього — велика зелена родина: кущі, трави, квіти, дерева. Жили вони собі — зеленіли. Але кущик часто любив сумувати. Опустить своє зелене листячко додолу і тихенько зітхає: «Ох та й ох!». 

— Може, зігріти його треба більше?! — думало сонечко. 

— Може, полити його треба ще трішки?! — думав дощик. 

— Може, заколисати легесенько?! — думав вітерець. 

Та де там! Ні сонечко, ні дощик, ні вітерець не змогли прогнати сум. Аж ось одного ранку на зелений кущик стрибнув зелений коник-стрибунець. У серденьку цієї маленької комашки жила велика радість! Кущик аж стрепенувся! Побачив це коник-стрибунець — і взявся весело з листочка на листочок стрибати! Маленький кущик повеселішав. Його зелені очі аж засвітилися! Зрадів коник-стрибунець, що сум утік! Вмостився він на найбільший зелений листочок і заспівав свою найвеселішу зелену пісеньку. Підхопили її зелений кущик, травичка, квіти, дерева — усі, хто мав зелену барву. І поніс ту радісну зелену пісеньку вітерець по усьому світу!

Якось білочка побачила, що до лісу прийшли люди збирати грибочки. 

— Ой, лишенько! — взялася за голову обома лапками білочка. — Як їх попередити, що є гриби, яких збирати не можна, бо вони дуже шкідливі? Ой, лишенько! Як же зарадити? — зажурилось звірятко і застрибало з гілки на гілку. 

Побачило це з високого неба сонечко. 

— Що трапилося, білочко? Чого ти так метушишся? — запитало воно. 

— Ой, біда! — каже білочка, — треба людей попередити, що мухоморів брати не можна! А як це зробити — не знаю! 

— Так, так, так! — задумалось сонечко. — Треба якось їх позначити. А як? — міркувало сонечко, підперши ясну голівоньку своїми теплими руками. — О! Придумало! — Зраділо сонце. — Червоний колір — найяскравіший, а ще він — колір уваги. Він і підкаже, що цих грибочків рухати не можна. 

І кинуло сонце на землю жменьку своїх червоних промінців, щоб шапочки мухоморів розмалювали. Побачили люди, що у деяких грибів шапочки зачервонілися — це їх насторожило. 

— Ого! — кажуть люди, — щось тут не так! Не будемо ці гриби брати! 

Зраділа білочка і заспокоїлось її маленьке серденько. 

— Спасибі тобі, сонечку, що від біди людей врятувало! — схиляючи голівку, мовило звірятко. 

— Це тобі спасибі, білочко, за твоє добре і турботливе серце! — всміхаючись, сказало сонце.

У чорну землю впало біле зернятко. Випав дощик — напилося зернятко води і почуло, що має силу. Воно потягло до сонечка маленький пагінець. 

Зраділо у небі сонечко і послало на чорну землю ще більше своїх теплих промінців. Маленький пагінець уже розправив свої рученята — зелені листочки. 

Дякую тобі, сонечку, що зігріваєш мене! Дякую тобі, дощику, що напуваєш мене! І тобі, земленько, спасибі, що силу даєш! 

Раділи усі, а найбільше — біле зернятко, яке з чорної землі до світла потяглося і навчилося рости і радіти.