Небо чисте, по-молодому усміхнене. Воно синіє, наче там висіяно море волошок, і фіалок, і півників, і ще всячину квітів, що не в’януть, хоч би яка була спека, і не схиляють голівок у жалобі, хоч би яке сонце пекло.

Мабуть, тому вподобав я дивитись на небо, що з-поміж усіх кольорів найдужче люблю синій. Він мені скрізь увижається, й коли я бачу щось синє — чи квітку, чи очі, чи дівоче плаття, чи просто чую саме слово «синій»,— враз мені стає добре, я щасливий, і душа моя сміється й грає так, як грають проти сонця збиті на ставу бризки води.

Іноді все в цьому світі уявляється мені синім: ото, начебто, ростуть сині тополі над синьою дорогою, їдуть сині вози, запряжені синіми кіньми, випадають сині дощі. І як було б цікаво, якби раптом посеред зими випав на наше село синій сніг, синя завірюха захуржелила-зареготала!

Але чомусь не можу уявити, щоб молоко нашої корови Лиски було синє. Ще можу припустити, що Лиска наша геть уся посиніла й великі очі її стали сині, а от молоко залишається для мене білим, хоч і як силкуюся побачити його синім. І чомусь так само сметана для мене біліє, і сир, і вареники з сиром.

А якого кольору слова? Тихесенько вимовляю слово «зелений», і постає переді мною все зелене, і я вже чомусь не сумніваюсь, що саме це слово зеленого кольору. Вимовляю слово «мама» — і ввижається мені добра її усмішка, каре іскристе мерехтіння в очах, ласкаве звучання голосу. Жоден колір, либонь, не пов’язується з її образом, тільки здається, наче сяє чимось золотистим від очей, вишневим од губ, яблуками-антонівками від рук — і за всім цим щемко постає слово «рідна», яке, здається, саме зовсім позбавлене кольору, а тільки дороге воно, ніжне, хвилююче, мов усі кольори, разом узяті. А слово «осінь» — жовте, бо восени дозрівають усі грушки в нашому садку, всі яблука. Спершу світяться поміж листям молодесеньким жовтим полум’ям, потім починають потроху падати на землю, згодом усе рясніше... Й одного дня залишається на гіллі саме тільки жовте, недогоріле листя. Слово «осінь» туге й жовте, наче віск.

Слово «пролісок» — біле, й чомусь од нього пахне сніжком, який починає танути, й гострою весняною землею, і торішнім перепрілим листям. Слово «зозуля» якесь ніжне, зелененьке, мов пух на вербах, бо коли зозуля починала кувати в цьому році, то зелень на деревах була молода й свіжа, а вербовий цвіт опадав на воду, й здавалось, що вода зацвіла ніжним смарагдовим пушком.

Пролетіла над подвір’ям ворона, пронесла в дзьобі галузку, я подумав, що то вона понесла своє чорне слово. Бо слово «ворона» — чорне. От цікаво — а ворона знає, що її звати вороною? А собаки знають, що вони собаки? А вівці, а воли, а коні? А наша корова Лиска знає, що її звати Лискою?

Колись давно у Зайця були зовсім малесенькі вуха. Не більші за листочок конюшини. Заєць ними дуже милувався і часто бігав на річку – дивитися на своє відображення. От одного разу біг він так на річку і зустрів біля калюжі, яка утворилася після дощу, маленьких зелененьких жабенят.

– Ану геть з дороги, малеча! – загримав на них. 

– Хіба не бачите, хто я такий?

– Ква, – сказали жабенята, – нам це зовсім невідомо, тому що ми сьогодні тільки з пуголовків на жабенят перетворились.

– Ну то ж знайте, – говорить Заєць, – що це я – найстрибучіший у цілому світі.

– Ква, – знову сказали маленькі жабенята. – Доведіть!

– Не вірите, – крикнув Заєць, – то ж дивіться!

Та я-а-ак перестрибне через калюжу. А вірніше сказати, не дострибне. Бо загруз у багнюці на самій її середині.

– Йой! – кричить. – Допоможіть хто-небудь!

Жабенята гуртомледве витягли полоненого з пастки.Аоскільки той загруз був по саму шию, то довелося тягнути за вуха, от і розтягнули їх добренько. Подякував Заєць рятівникам, попрохав у всіх вибачення. І ніколи-ніколи з тих пір вже не вихвалявся. Ні перед маленькими, ні перед великими. От тільки вуха в нього та його нащадків з тих пір так і залишилися довгими.

Одного разу покликав до себе голуб дрозда, просить навчити гніздо вити. Прилетів дрозд до голуба і почав гніздо вити. Притягнув кілька соломинок, поклав їх, а голуб тут же злетів, сів на гніздо і почав крутитися, примовляючи:

– Можу, можу, можу! Розсердився дрозд і сказав:

– Ну, коли сам можеш, чого просиш? – і полетів геть.

А голуб так і не знає, як далі гніздо вити. Притягнув кілька соломинок, от і все його гніздо.

Чом машини мчать нагору, 

А санчата – ізгори? 

Де беруть у літню пору 

Квіти дивні кольори?

Звідки знати, що не треба? 

Пароплав про що гуде?

Чом літак літає небом

І ніяк не упаде?

Стрілки чом ідуть по колу? 

Скільки в небі є зірок? 

І чому ще рано в школу, 

Можна тільки у садок?

Чом я десять пальців маю,

І куди хмарки несе? 

І чому, коли питаю, 

Тільки мама знає все?