Пропоную, дітки, вам

Казочку про добру річку.

В ній порад багато дам,

Як берегти і цінувати водичку.

Жила на світі одна велика річка,

Її голубили повітря й тепла нічка.

Здіймав в ній хвилі легкий вітерець,

І викликала радість річка в безлічі сердець.

Вона купала діток водами своїми,

І пестила їх личка краплями ясними.

Всіх напувала: рослинок і тварин,

Хто пив ту воду – знов ставав красивим й молодим.

Раділа річка, дарувала щастя,

Та раптом – помарніла вмить.

Відчула – наближається нещастя,

І дуже важко стало річці жить.

Що, Річечко, з тобою, – звірі запитали.

Але вони тоді ще і не знали,

Людина почала ту річечку бруднить.

А як же потім воду будуть з неї пить?

І річка та велика залилась сльозами,

Від сліз, що витікали, менша вона стала.

Всихала річка і всихала,

Аж поки крапелькою крихітною стала.

Тоді зібрались звірі разом,

І до людей звернулися вони:

– Спасіть ви річку всім своїм загалом,

Очистіть воду, поспішайте до зими.

Тут люди всі нарешті схаменулись.

Що робим ми? Чи ми всі тут забули,

Як річка нам давала всім життя.

Якщо ми знищем краплю, не буде вороття!

Вони ту краплю напоїли,

Життя у неї знов вселили.

І річка миттю ожила,

В край рідний радість знову принесла.

Лариса Савчук

Жив собі на лісовій галявинці маленький равлик. Спав під квіточкою маку, їв смачну полуничку, гарно йому велося. Та мав равлик велику мрію — хотілося йому побачити море. Якось одна чайка розповіла йому про те, яке воно красиве. Скільки там перламутрових мушель, який там золотий пісок і грайливі хвильки... Та у лісі не було моря. Навіть озерця не було.

Вирішив равлик піти на пошуки моря. Переповз галявинку, захекався, бідака, виліз на пеньочок і дивиться, чи, бува, не блисне десь неподалік море. Побачив це метелик та як розрегочеться:

— А що це ти визираєш, чи, бува, не море? — і аж заливається сміхом.

— Море... А ти знаєш, де воно? — засмучено запитав равлик.

— Хе, певно, що не тут. Яке в лісі море? Море далеко-далеко. Повертайся назад, поки злива тебе не застала, он хмари які чорні сунуть.

Равлик поглянув на небо та й похнюпився. Йому так хотілося побачити море! Почав падати дощ. Сховався равлик у свою хатку та й заснув. І приснився йому сон: ніби стоїть він на березі моря, шепочуть хвилі, літають чайки, так гарно довкола...

— Равлику, равлику, поглянь! — розбудив його метелик.

Равлик висунув ріжки, розплющив очі і захоплено промовив:

— Море...

Довкола шуміла вода. Злива була дуже сильною, галявина перетворилась на озерце. З-за хмар визирнуло сонце і кинуло свої промінці на малесенькі хвильки. Равлик був дуже щасливий. Він сів на листочок і поплив вздовж берега. Справжнє море!

Відтоді щоразу, коли падає сильний дощ, равлик приходить на це місце і милується краєвидом.

Мрії завжди здійснюються, навіть якщо не зовсім так, як ми собі їх уявляємо!

ІСТОРІЯ 1.

Далеко-далеко у морі є маленький острів. Такий маленький, що на ньому росте лише кілька кокосових пальм. Час від часу на обрії з’являється корабель, минає острівець, не зупиняючись, і пливе собі далі. Вдень над островом світить гаряче сонце, а вночі у небі сяють зірки – величезні і яскраві.

На пологому березі острова була собі маленька піщинка. Вона лежала непорушно, поруч із десятками й сотнями своїх посестер, інших піщинок. А ви, певно, знаєте, як це нудно – годинами сидіти чи лежати, нічого не роблячи! От і піщинці було дуже нудно. Їй хотілося погуляти берегом, роздивитися рідний острів з усіх боків. А ще більше бажалося помандрувати морем, туди, де плавають красиві білі кораблі.

Але ж піщинки не можуть ходити чи плавати! Тож довелося їй лежати непорушно і лише дивитися з берега на морські хвилі.

Одного разу море розхвилювалося. Великі хвилі накочувалися просто на берег. Піщинки налякалися – їм здавалося, що хвилі от-от підхоплять їх і затягнуть у морську глибину. Лише одна-єдина піщинка не боялася. Вона сміливо заговорила до хвилі, що набігла на берег:

– Скажи мені, хвиле, чи правда, що ти мандруєш по усьому морю і буваєш навіть у далеких землях – там, куди пливуть великі білі кораблі?

– Звісно, правда! – гордо обізвалася хвиля. – Я бачила здалеку великі міста, будинки, людей, що у них живуть!

– Ох як чудово! – захоплено скрикнула піщинка. – Як би і мені хотілося глянути на усе це!

– Це дуже просто, – відповіла хвиля. – Я можу узяти тебе з собою в море. І ти сама усе побачиш. Ходімо зі мною!

– Ні, не йди, – обізвалися хором інші піщинки. – Хіба ти не бачиш, яке величезне море, як легко пропасти, втонути у ньому! Залишайся із нами. Тут тепло, світить лагідне сонце, а у морських глибинах холод і темрява!

– Я не боюся моря! – озвалася маленька піщинка. Хвиля підхопила її, закрутила та потягла у глибину солоних вод.

Устає туман з води,

Ловить судна в неводи. 

Поховались береги —

Сивий морок навкруги.

Марно дивиться в туман 

Сивий-сивий капітан,

Бо не видно з корабля,

Де земля.

«Гу-у-у!..— десь поруч загуло, 

Аж морозом пройняло. — 

Кораблі, пливіть сюди,

Я вас виручу з біди 

І на тихому ходу 

В нашу гавань заведу... 

Гу-у-у!..»

Знає будь-який моряк:

Це в порту гуде маяк.