Жили два горобця: Чік і Чірик. Одного разу Чіку прийшла посилка від бабусі. Цілий ящик пшона. Але Чік про це ані слова не сказав своєму приятелеві.

"Якщо я пшоно роздаватиму, то мені нічого не залишиться", - подумав він. Так і склював всі зернятка сам. А коли ящик викидав, то кілька зерняток все ж випало на землю.

Знайшов ці зернятка Чірик, зібрав в пакетик акуратно і полетів до свого приятеля Чіка.

- Здрастуй, Чіку! Я сьогодні знайшов десять зерняток пшона. Давай їх поділимо порівну і склюємо.

- Не треба... Навіщо?.. - став відмахуватися крильцями Чік. - Ти знайшов - ти й їж!

- Але ж ми з тобою друзі, - сказав Чірик. - А друзі всі повинні ділитися. Хіба ж не так?

- Ти, мабуть, правий, - відповів Чік. Йому стало дуже соромно. Адже він сам склював цілий ящик пшона і не поділився з другом, не дав йому жодної зернини. А зараз відмовитися від подарунка приятеля - це означає образити його. Взяв Чік п'ять зерняток і сказав:

- Спасибі тобі, Чірик! І за зернятка, і за урок... дружби...

У Каті було два зелених олівця. А в Олени жодного. Ось і просить Олена Катю:

- Дай мені зелений олівець. А Катя і каже:

- Запитаю у мами.

Приходять на інший день обидві дівчинки в школу. Запитує Олена:

- Дозволила мама?

А Катя зітхнула й каже:

- Мама дозволила, а брата я не запитала.

- Ну що ж, запитай ще у брата, - каже Олена. Приходить Катя на інший день.

- Ну що, брат дозволив? - запитує Оленка.

- Брат дозволив, та я боюся, ти зламаєш олівець.

- Я обережненько, - каже Олена.

- Дивись, - каже Катя, - не лагодь, не натискай міцно, в рот не бери. Та не малюй багато.

- Мені, - каже Олена, - тільки листочки на деревах намалювати треба так травичку зелену.

- Це багато, - каже Катя, а сама брови хмурить. І обличчя у неї незадоволене. Подивилася на неї Олена і відійшла. Не взяла олівець. Здивувалася Катя, побігла за нею:

- Ну, що ж ти? Бери!

- Не треба, - відповідає Олена. На уроці вчитель запитує:

- Чому в тебе, Оленка, листя на деревах сині?

- Олівця зеленого немає.

- А чому ж ти у своєї подружки не взяла? Мовчить Оленка. А Катруся почервоніла як рак і каже:

- Я їй давала, а вона не бере. Подивився вчитель на обох:

- Треба так давати, щоб можна було взяти.

Дружить хмарка з дощиком: 

носить воду горщиком. 

Дощик — із травичкою, 

а трава — з копичкою, 

а копиця — з коником, 

що гасає з дзвоником. 

А іще — з телятком, 

баранцем, лошатком. 

Всі вони — з Даринкою, 

дівчинка — з хмаринкою, 

з тою, що із дощиком 

носить воду горщиком. 

Ось замкнулось дружнє коло, 

подружились всі довкола.
 

Ця казка почалася блакитним літнім днем. Йшло лісовою стежкою в гості Порося. Раптом все навколо потемніло і почався проливний дощ. А Порося свою парасольку вдома залишило. Заховалося воно під великим деревом. Стоїть, хвилюється. Адже так і в гості спізнитися можна!

Чує Порося — хтось іде по дорозі, хтось великий. Тупотить, чалапає по калюжах, дощу не боїться. А це — Слоненя, ось хто. Іде та пісню співає:

Я під дощем гуляю Калюжами блукаю. Дощ вуха поливає, І я як гриб зростаю!

Подивилося на великі слонячі вуха Порося. І здалося йому, що Слоненя схожий на парасольку!

— Хочеш зі мною подружитися? — спитало Порося.

— Хочу, — зніяковівши відповіло Слоненя.

— Друг для друга зробить все, — сказало Порося. — Хочеш, я для тебе польку-метелика станцюю?

Порося танцювало і стрибало під деревом. І Слоненяті здавалося, що це танцює товстий рожевий метелик із п'ятачком.

— А чи можу я теж для тебе щось зробити? — несміливо спитало Слоненя.

— Можеш! Давай! — зраділо Порося. — Сховай мене від дощу. І ми підемо в гості.

Поросятко залізло під слоняче вухо, і йому справді здалося, що він йде під великою Парасолькою.

Так вони і йшли разом до самого будинку Кролика — в гості.

— Хто це? — здивувався Кролик побачивши Слоненя. — Що за дивак? Здається, я його не запрошував.

— А це моя нова парасолька. Вона мене від дощу ховає, — відповіло Порося.

— Ну, як так, — розсудив господар, — постав свою парасольку в куток.

— Постій, будь ласка, трошки в кутку, заради мене, — попросило Слоненя Порося.

— Давайте грати в «потяг», — запропонував Кролик.

Всі причепилися один за одним. Поїхали! Всім було так весело.

Порося дуділо, пихтіло. Воно було паровозом.

Раптом потяг зупинився, навіть трохи позадкував. Дорогу їм перегородило Слоненя.

— Можна, я буду паровозом? — попросило воно.

— Але ж паровоз —  це я?! — вигукнуло Порося.

— Але ж я більше схожий на паровоз, — заперечило Слоненя.

Воно задерло хобот і задуділо: «Ту-туу!» І всі побачили, що Слоненя, дійсно, дуже схожий на паровоз.

— Ти хто? Ти що? — захвилювалося Порося. — Ти — моя парасолька! А парасольки мають стояти в кутку.

лоненя образилося і пішло. Всім чомусь одразу стало нудно, і всі поспішили додому.

— Ну і нехай, — сказало Порося. — Нехай іде. Дощик все одно закінчився, мені більше не потрібна парасолька. Прошу завтра всіх-всіх до мене в гості.

А на другий день була жахлива спека. Вийшло Порося на ґаночок і побачило, що квіти на його клумбі зовсім зів'яли.

— Бідні мої квіточки! — забідкалося Порося. — Треба вас швидше напоїти.

І побігло до свого колодязя. Але він так поспішав, що трапилася біда. Впало відро у колодязь. Що робити?

І тут воно побачило — йде Слоненя. Повний хобот води набрав і сам себе поливає. Та це ж справжня лійка!

— Будь другом, — попросило Порося, — полий мої квіточки. Бачиш, зовсім зів'яли.

Шкода стало Слоненяткові квіти. Підняло воно вгору хобот і перетворилося на фонтан. Відразу ожили квіти.

— Дивіться всі, яка в мене чудова лійка! — хвалилося Порося перед гостями. — Самополивальна!

Всі почали знову грати в цікаву гру «потяг». І Слоненя знову захотіло бути паровозом.

— Ти хто? Ти що? — розхвилювалося Порося. — Ти — лійка! А де лійки мають стояти? У сараї.

Слоненя образилося і пішло. Назавжди.

— Де ж Слоненя? — спитав Кролик.

— Він образився, — відповіла Білочка.

— Ну й нехай, — сказало Порося. — Все одно квіти вже политі.

— Що? — здивувався Кролик.

— А ми думали, це твій друг, — сказала Білочка. — До побачення.

І тут Порося почервоніло. Йому стало дуже соромно.

иділо Порося на ґаночку і нудьгувало. І вдома негаразд, і в гості щось не хочеться. Згадалося йому Слоненя. Який він був добрий. Справжній друг. А він взяв і образив його. Що ж робити, якщо ти образив друга?.. Дуже просто. До друга треба йти. Звичайно, до друга треба йти.

А Слоненя сиділо на зеленому пагорбі і віршувало: 

У спеку, в дощ, вночі і вдень,

Я так люблю гуляти.

А у думках моїх лише...

Рожеві поросята.

Як Порося в мою пісню потрапило? Хіба я хочу його бачити? — здивувалося Слоненя. І зітхнуло. 

І тут із гущавини вибігло Порося. І зупинилося.

— Ура, знайшов! — сказало Порося і відвернулося.

— Ура, прийшов! — сказало Слоненя і теж відвернулося. — Ти чого прийшов? — спитало воно.

— Просто так, — сказало Порося. — А можна, я для тебе теж кимось буду? Барабаном, наприклад.

— Тоді я буду трубою! — зраділо Слоненя.

І вони засурмили та забарабанили. І стали разом танцювати польку-метелика. На зеленій ромашковій галявині.