Микола Носов

Бобік в гостях у Барбоса

 Переклад українською – Валерія Воробйова

Жив собі пес Барбоска. У нього був друг – кіт Васька. Обидва вони жили у дідуся. Дідусь ходив на роботу, Барбоска охороняв будинок, а кіт Васька мишей ловив.

Одного разу дідусь пішов на роботу, кіт Васька втік кудись гуляти, а Барбос вдома залишився. Від нічого робити він заліз на підвіконня і почав дивитися у вікно. Йому було нудно, от він і дивився в усі боки.

«Дідусеві нашому добре! – подумав Барбоска. – Пішов собі на роботу і працює. Васькові теж непогано – втік з дому і гуляє по дахах. А мені ось доводиться сидіти, стерегти квартиру».

В цей час вулицею біг Барбоскин приятель Бобік. Вони часто зустрічалися у дворі та грали разом. Барбос побачив приятеля і зрадів:

– Гей, Бобіку, куди біжиш?

– Нікуди, – говорить Бобік. – Так, біжу собі просто. А ти вдома сидиш? Підемгуляти.

– Мені не можна, – відповів Барбос, – дідусь звелів стерегти будинок. Ти краще до мене в гості заходь.

– А ніхто не прожене?

– Ні. Дідусь на роботу пішов. Нікого вдома немає. Лізь прямо у вікно.

Бобік заліз у вікно і з цікавістю став оглядати кімнату.

– Тобі добре! – сказав він Барбосу. – Ти в будинку живеш, а от я живу в будці. Тісно, розумієш! І дах протікає. Поганеньки умови!

– Так, – відповів Барбос, – у нас квартира добра: дві кімнати з кухнею та ще ванна. Ходи де хочеш.

– А мене навіть в коридор господарі не пускають! – поскаржився Бобік. – Кажуть – я дворовий пес, тому маю жити в халупі. Одного разу зайшов у кімнату – що було! Закричали, заохали палицею по спині стукнули. Він почухав лапою за вухом, потім побачив на стіні годинник з маятником і питає:

– А що це у вас за штука на стіні висить? Все тік-так, тік-так, а внизу бовтається.

– Це годинник, – відповів Барбос. – Хіба ти годинника ніколи не бачив?

– Ні. А для чого він?

Барбос і сам не знав до пуття, для чого годинник, але все-таки заходився пояснювати:

– Ну, це така штука, розумієш... годинник... він йде...

– Як – йде? – здивувався Бобік. – Адже у нього ніг немає!

– Ну, розумієш, це тільки так говориться, що йде, а насправді він просто стукає, а потім починає бити.

– Ого! Так він ще й б'ється? – злякався Бобік.

– Та ні! Як він може битися!

– Ти ж сам сказав – бити!

– Бити – це значить дзвонити: бом! бом!

– А, ну так би й казав!

Бобік побачив на столі гребінець і запитав:

– А що це у вас за пила?

– Яка пила! Це гребінець.

– А для чого він?

– Ех ти! – сказав Барбос. – Одразу видно, що весь вік у будці прожив. Не знаєш, для чого гребінець? Зачісуватися.

– Як це – зачісуватися?

Барбос взяв гребінця та став чесати у себе на голові хутро:

– Ось дивись, як треба зачісуватися. Підійди до дзеркала й зачешись.

Бобік взяв гребінець, підійшов до дзеркала, і побачив у ньому своє відображення.

– Послухай, – закричав він, показуючи на дзеркало, – там собака якийсь!

– Так це ж ти сам у дзеркалі! – засміявся Барбос.

– Як я? Я тут, а там інший собака. Барбос теж підійшов до дзеркала. Бобікпобачив його відображення і закричав:

– Ну от, тепер їх вже двоє!

– Та ні! – сказав Барбос.– Це не їх двоє, а нас двоє. Вони там, у дзеркалі, неживі.

– Як неживі? – закричав Бобік. – Вони ж рухаються!

– От дивак! – відповів Барбос.– Це ми рухаємося. Бачиш, там один собака на мене схожий!

– Вірно, схожий! – зрадів Бобік. Викапаний ти!

– А інший собака схожий на тебе.

– Що ти! – відповів Бобік. – Там якийсь потворний собака, та лапи в нього криві.

– Такі лапи, як у тебе.

– Ні, це ти мене обманюєш! Посадив туди якихось двох собак і думаєш, я тобі повірю, – сказав Бобік.

Він став зачісуватися перед дзеркалом, потім раптом як засміється:

– Глянь-но, а цей дивак в дзеркалі теж зачісується! От сміхота!

Барбос тільки пирхнув і відійшов убік.

Бобік причесався, поклав гребінця на місце і каже:

– Гарно тут у вас! Годинник якійсь, дзеркала з собаками, різні витребеньки і гребінці.

– У нас ще є телевізор! – похвалився Барбос і показав телевізор.

– Для чого це?– запитав Бобік.

– А це така штука – вона все робить: співає, грає, навіть картини показує.

– Ось цей ящик?

– Так.

– Ну, це вже брехня!

– Присягаюся!

– Ану, нехай заграє!

Барбос вмикнув телевізор. Залунала музика. Собаки зраділи і ну стрибати по кімнаті. Танцювали, танцювали, поки знесилили.

– Мені ажно їсти захотілося, – каже Бобік.

– Сідай за стіл, зараз я тебе пригощати буду, – запропонував Барбос.

Бобік сів за стіл. Барбоска відкрив буфет, бачить – там глечик з киселем стоїть, а на верхній полиці – великий пиріг. Він взяв глечик з киселем, поставив на підлогу, а сам поліз на верхню полицю за пирогом. Взяв його, став спускатися вниз та ступив лапою в кисіль. Послизнувшись, він упав прямо на глечик, і весь кисіль у нього розмазався по спині.

Бобік, іди швидше кисіль їсти! – закричав Барбос.

Бобік прибіг:

– Де кисіль?

– Та ось, у мене на спині. Облизуй. Бобік став йому спину облизувати.

– Ох і смачний кисіль! – каже.

Потім вони перенесли пиріг на стіл. Самі теж на стіл сіли, щоб зручніше було. Їдять і розмовляють.

– Тобі добре живеться! – каже Бобік, – У тебе все є.

– Так,– каже Барбос, – я живу добре. Що хочу, те і роблю: хочу – гребінцем зачісуюсь, хочу – на телевізорі граю, їм і п'ю що хочу, або на ліжку валяюся.

– А тобі дозволяє дідусь?

– Що мені дідусь! Подумаєш! Це ліжко моє.

– А де ж дідусь спить?

– Дідусь там, у кутку, на килимку.

Барбоска так забрехався, що не міг вже зупинитися.

– Тут все моє! – хвалився він. – І стіл мій, і буфет, і все, що в буфеті, теж моє.

– А можна мені повалятися на ліжку? – запитав Бобік. – Я жодного разу в житті ще на ліжку не спав.

– Ну підемо, поваляємося, – погодився Барбос. Вони вляглися на ліжко.

Бобік побачив батіг, який висів на стіні, і питає:

– А для чого у вас тут батіг?

– Батіг? Це для дідуся. Якщо не слухається, я його батогом, – відповів Барбос.

– Це добре! – схвалив Бобік.

Лежали вони на ліжку, лежали, пригрілися, так і заснули. Не почули навіть, як дідусь з роботи прийшов.

Він побачив на своєму ліжку двох псів, взяв зі стіни батіг і замахнувся на них.

Бобік з переляку вискочив у вікно і побіг у свою будку, а Барбос забився під ліжко, так що його навіть мітлою не можна було витягнути. До вечора там просидів.

Увечері повернувся додому кіт Васька. Він побачив Барбоса під ліжком і відразу зрозумів, у чому справа.

– Ех, Васько, – сказав Барбос, – знову я покараний! Навіть сам не знаю за що. Принеси мені шматочок ковбаски, якщо тобі дідусь дасть.

Васька пішов до дідуся, став мугикати і тертися спинкою об його ноги. Дідусь дав йому шматочок ковбаски. Васька половину з'їв сам, а іншу половинку відніс під ліжко Барбосу.

Один багатий удівець одружився вдруге з удовою, такою чванливою та гордовитою, якої, відколи світ світом, ніхто й не бачив.

Вона мала двох дочок, теж чванливих і гордовитих. А в чоловіка була своя дочка, надзвичайно добра та ніжна — вся в матір, найкращу жінку в світі.

Не встигли відсвяткувати весілля, як мачуха вже показала свою лиху вдачу. Вона ненавиділа пасербицю за її красу, бо поряд з нею її власні дочки здавалися ще огиднішими.

Отож мачуха й загадувала дівчині робити найбруднішу роботу в домі — мити посуд, прати одежу, прибирати кімнати.

Спала дівчина аж під самим дахом, на горищі, на благенькому солом’яникові, тим часом як сестри її жили в розкішних покоях з м’якими постелями та дзеркалами, що в них бачили себе з голови до ніг.

Бідна дівчина покірно терпіла всі кривди й не наважувалась жалітися батькові — той однаково вилаяв би її, бо в усьому корився своїй лихій дружині.

Упоравшись з роботою, дівчина йшла в куток і сідала просто на попіл, натрушений біля каміна. Тому всі в домі звали її Чорногузкою. А менша сестра, не така лиха, як старша, прозвала її Попелюшкою.

Та навіть в лахмітті і в попелі Попелюшка була куди гарніша за своїх сестер, хоч ті й ходили в пишних шатах.

Якось син короля, молодий і гожий принц, улаштував бал і запросив на нього всіх знатних людей королівства. Наші дві панночки теж дістали запрошення, бо їх мали за поважних осіб у тій країні.

Почалися клопоти й турботи — треба ж було приготувати сукні й оздоби і вибрати зачіски, які їм були б найбільше до лиця.

А Попелюшці додалося роботи — прати й прасувати білизну для сестер, крохмалити їм комірці та манжети.

Сестри тільки про те й говорили, як би краще вбратися, і без упину крутилися перед дзеркалами, вибираючи й приміряючи свої сукні.

— Я, — сказала старша, вберуся в сукню з червоного оксамиту й почеплю оздоби, які мені привезли з Англії.

— А я, — мовила менша, — вберуся в буденну сукню, та зате надіну накидку, гаптовану золотими квітами, й діамантове намисто — такого ні в кого немає!

Вони замовили наймодніші капелюшки, накупили найдорожчих парфумів і пудри.

Вдягнувшись, покликали Попелюшку подивитися — адже вони знали, що в неї хороший смак.

Дівчина дала сестрам мудрі поради і навіть запропонувала зачесати їх. Ті залюбки погодились.

Коли вона їх зачісувала, сестри спитали:

— А ти, Попелюшко, хочеш поїхати на бал?

— Ой сестриці, не смійтеся з мене! Чи ж мені личить там бути?

— А й справді, всі сміялися б, якби побачили на балі Чорногузку!

Якась інша дівчина за такі слова, певно, зіпсувала б злим сестрам зачіски. Але Попелюшка була добра та незлостива і зачесала їх так гарно, що кращого годі було й бажати.

Сестри два дні майже нічого не їли, крутилися перед дзеркалами і весь час роздивлялися — чи не схудли, бува, і чи не треба ще тугіше зашнурувати їх, — адже вони хотіли бути тонесенькими та стрункими.

Аж ось щаслива мить настала. Сестри з матір’ю сіли в карету й поїхали на бал.

Попелюшка довго стояла під брамою й сумно дивилася їм услід.

Коли ж карета зникла з очей, дівчина сіла на ґанку й гірко заплакала.

Раптом з’явилася її хрещена мати — чарівниця. Побачивши, що дівчина вмивається сльозами, вона спитала:

— Що сталося?

— Я хотіла б... хотіла б… — сказала Попелюшка й заплакала так гірко, що не могла більше вимовити й слова.

— Ти хотіла б поїхати на бал, авжеж? — спитала чарівниця.

— Авжеж! — відповіла Попелюшка, схлипуючи. — Дуже, дуже хотіла б.

— Не плач, усе буде добре, — мовила чарівниця. — Якщо ти будеш слухняною дівчинкою, я зроблю так, що ти поїдеш туди.

Вона вийшла з Попелюшкою на подвір’я і наказала:

— Піди на город і принеси мені найкращий гарбуз!

Попелюшка побігла на город, знайшла найкращий гарбуз, зірвала його і принесла хрещеній матері, й гадки не маючи, як цей гарбуз допоможе їй поїхати на бал.

Чарівниця розрізала гарбуз, вибрала насіння, вдарила по ньому своєю чарівною паличкою — і в ту ж мить гарбуз перетворився на розкішну визолочену карету.

Потім вона заглянула в мишачу пастку й побачила в ній шестеро мишей.

Вона звеліла Попелюшці відчинити пастку.

Миші одна по одній вибігали з неї, чарівниця доторкалася до кожної своєю чарівною паличкою, і кожна миша оберталася на чудового коня.

Отак з’явилося шестеро гарних коней, мишасто-сірих у яблуках.

Тепер черга була за кучером.

— Піду гляну на щурячу пастку, — сказала Попелюшка, — може, туди впіймався щур? От і був би нам кучер.

— Чудово, — мовила хрещена мати, — піди глянь.

Попелюшка принесла щурячу пастку — там сиділо три великі щури. 

Чарівниця вибрала найбільшого, старого, з довгими сивими вусами й доторкнулась до нього своєю чарівною паличкою. Мить — і товстелезний кучер-вусань уже стояв перед ними.

Потім хрещена мати сказала Попелюшці:

— Піди-но в садок: — там біля криниці ти знайдеш шість ящірок. Принеси їх мені.

Попелюшка принесла ящірок, і чарівниця обернула їх на шістьох лакеїв у строкатих лівреях; вони стрибнули на приступку позад карети, та так спритно, ніби за своє життя нічого іншого й не робили.

Тоді чарівниця сказала:

— Ну ось, Попелюшко, тепер ти маєш у чому їхати на бал. Ти рада?

— Авжеж! Тільки як же я поїду туди в цьому лахмітті? — зітхнула дівчина.

Чарівниця доторкнулася до Попелюшки своєю паличкою, і враз її дранка перетворилася на розкішну сукню, гаптовану золотом, сріблом і самоцвітами.

Ще дала чарівниця дівчині пару кришталевих черевичків, таких гарненьких та ловких, що кращих не було ні в кого у світі.

Рада та весела, сіла Попелюшка в карету.

На прощання хрещена мати наказала їй над усе пам’ятати, що вона може бути на балі тільки до півночі, бо опівночі всі чари зникають: карета знову стане гарбузом, коні — мишами, лакеї — ящірками, кучер — щуром, а її розкішна сукня — благенькою дранкою.

Попелюшка пообіцяла, що так і зробить.

Вона поїхала до королівського палацу, не тямлячи себе від щастя.

Принц, якому доповіли, що приїхала якась незнайома принцеса, вийшов її зустріти. Він подав їй руку і повів до зали, де зібралися гості.

В залі запала тиша. Гості перестали танцювати, музики грати: так уразила їх краса незнайомої дівчини. Чути було тільки шепіт:

— О, яка вона гарна!

Король, хоч який був старий, теж не зводив з неї очей і пошепки сказав королеві, що давно вже не бачив такої вродливої й милої дівчини.

Всі дами придивлялися до сукні та зачіски незнайомки, щоб завтра й собі зробити такі самі, якщо тільки знайдеться такий крам і такі вмілі кравці та перукарі...

Принц посадовив Попелюшку на почесне місце, а потім запросив до танцю. Вона танцювала напрочуд граційно, і всі гості милувалися нею.

Після танців подали різні смачні наїдки та питва, але принц і не доторкнувся до них — він дивився тільки на красуню-гостю і думав тільки про неї.

А Попелюшка сіла біля своїх сестер, привітно розмовляла з ними й почастувала їх апельсинами та лимонами, якими пригостив її принц.

Вони дуже здивувалися з такої люб’язності, бо не впізнали Попелюшку і мали її за невідому принцесу.

Раптом Попелюшка почула, що годинник вибив без чверті дванадцяту. Вона ввічливо попрощалася з гостями і зникла так швидко, що ніхто не встиг її затримати.

Повернувшись додому, дівчина палко подякувала своїй хрещеній матері і сказала, що дуже хотіла б завтра знову поїхати на бал, бо принц запросив її.

Чарівниця погодилася.

Та не встигла Попелюшка докладно розповісти хрещеній матері про бал, як у двері постукали це повернулися з королівського палацу мачуха й сестри.

— Ой, як же довго ви не поверталися! — сказала Попелюшка, відчинивши двері, позіхаючи й протираючи очі так, ніби щойно прокинулася. Хоч їй, ясна річ, зовсім не хотілося спати...

— Якби ти була на цьому чарівному балі, — відповіли сестри, — ти б там не занудилася! Туди приїздила незнайома принцеса, найвродливіша в світі! Вона була дуже люб’язна і навіть почастувала нас апельсинами та лимонами.

Не тямлячи себе з радості, Попелюшка спитала, як звуть ту принцесу. Але сестри відповіли, що ніхто цього не знає і що принц ладен оддати все на світі, аби тільки дізнатися, хто вона така.

— Невже й справді вона така гарна? — спитала Попелюшка всміхаючись. — Які ж ви щасливі, що бачили її! Якби хоч одним оком глянути на неї!.. Сестрице Жавотт, — мовила вона до старшої сестри, — будь ласка, позичте мені вашу буденну жовту сукню, і я поїду на бал.

— Овва! — відповіла Жавотт. — Щоб я давала свої сукні якійсь Чорногузці! Я ще не збожеволіла!

Попелюшка тільки того й чекала і аніскілечки не засмутилася, бо що б вона мала робити, якби сестра згодилася дати їй свою сукню?

На другий день сестри знову поїхали на бал, і Попелюшка теж, вбрана цього разу ще розкішніше.

Принц не відходив од неї ні на хвилину і раз у раз говорив їй ніжні слова.

Дівчині було так хороше, і вона так щиро веселилася, що геть забула про наказ хрещеної матері. Їй здавалося — до півночі ще ждати і ждати, аж раптом годинник почав бити дванадцять.

Попелюшка схопилася з місця й побігла з легкістю лісової кізки.

Принц кинувся за нею, але марно.

На сходах Попелюшка загубила один із своїх кришталевих черевичків, і принц шанобливо підібрав його.

Він підбіг до брами і спитав у вартових, чи не бачили вони, куди поїхала юна принцеса.

Але вартові відповіли, що нікого не бачили, крім хіба що якоїсь убогої дівчини, більше схожої на селянку, аніж на принцесу.

Не почувши нічого втішного, принц сумно повернувся до палацу. Він думав тільки про те, як розшукати чарівну втікачку.

А Попелюшка прибігла додому зовсім задихана, без карети, без лакеїв, у своїй старій, подертій сукенці. Нічого не залишилося в неї від її розкішного вбрання — тільки один черевичок.

Коли сестри приїхали з балу, Попелюшка спитала, чи була там сьогодні прекрасна незнайомка.

Вони сказали, що була, але зникла, тільки-но почало бити північ, і зникла так швидко, що навіть загубила свій кришталевий черевичок, та такий гарний, що кращого ніколи не було ні в кого у світі. А принц підібрав черевичок прекрасної незнайомки і лише на нього й дивився, бо, певно, дуже закохався в принцесу.

Вони сказали правду принц і справді покохав красуню. За кілька днів він звелів привселюдно, під звуки фанфар, оголосити, що одружиться з тією дівчиною, на яку прийдеться кришталевий черевичок.

Принцові посланці поїхали по всій країні і міряли черевичок спершу принцесам, потім герцогиням, тоді всім дівчатам з вельможних родин, але все було марно.

Нарешті принесли черевичок і двом Попелющиним сестрам.

Та що вони не робили, як не старалися — не взули черевичка, бо він не налазив на їхні ноги.

Тоді Попелюшка, яка відразу впізнала свій черевичок, сказала сміючись:

— А дайте-но й мені поміряти — може, на мене налізе?

Сестри зареготали й почали глузувати з неї.

Але принців посланець пильно глянув на Попелюшку, побачив, яка вона гарна, і сказав:

— Так, хай і вона спробує — адже мені наказано міряти черевичок усім дівчатам.

Він посадив Попелюшку на ослінчик і поміряв черевичок на її маленьку ніжку.

І диво! — черевичок озувся так швидко та легко, ніби ніжка тільки того й чекала!

Сестри зчудувалися, але коли Попелюшка вийняла з кишені і другий такий черевичок і наділа його на другу ніжну, вони аж уклякли на місці.

Раптом з’явилася чарівниця, доторкнулася своєю паличною до Попелющиного вбрання, і воно перетворилося на прегарну сукню, ще розкішнішу, ніж та, в якій дівчина була на балі.

Сестри впізнали в Попелюшці ту красуню, що приїздила в королівський палац.

Вони кинулися їй до ніг і благали вибачити за те, що зле з нею поводились і кривдили її.

Попелюшка підвела їх і сказала, що вибачає їм од щирого серця і просить наперед завжди її любити.

Потім Попелюшку повезли до палацу, і принц побачив, що вона ще краща, ніж раніше.

За кілька день відгуляли весілля.

А Попелюшка, така ж добра, як і вродлива, взяла сестер у палац і незабаром оддала їх заміж за двох молодих вельмож.

Переклад з французької М. Терещенка

Лисичка з Журавлем у велику приязнь зайшли, навіть десьпокумалися. От Лисичка і кличе Журавля до себе в гості.

— Приходи, кумцю! Приходи, любочку! Чим хата багата, тим і погощу.

Іде Журавель на прошений обід, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тонесенько по тарілці та йпоставила перед кумом.

— Живися, кумочку, не погордуй! Сама варила.

Журавель стук-стук дзьобом — нічого не спіймав.

А Лисичка тим часом лиже та й лиже кашку, аж покисама всеї не з’їла. А коли кашки не стало, вона й мовить:

— Вибачай кумочку, більше не маю вас чим гостити.

— Спасибі й за те, — пісним голосом промовивЖуравель. — А ти б, кумонько, до мене завтра в гостіприйшла!

— Добре, кумочку, прийду, чому не прийти, — мовитьЛисичка.

На другий день приходить Лисичка, а Журавель наварив м’яса, бурячків, фасольки, картопельки, покраявусе те на дрібні шматочки, зложив у високе горнятко звузькою шийкою та й поставив на столі перед Лисичкою.

— Живися, кумонько! Не погордуй, люба моя, — припрошує Журавель.

Нюхає Лисичка — добра страва! Встромляє голову до горнятка — не йде голова! Пробує лапою — годівитягнути. Крутиться Лисичка, заскакує відти й відтидовкола горнятка — нічого не порадить. А Журавель не дармує. Дзьоб-дзьоб у горнятко та й їсть собі шматочок за шматочком, поки всього не виїв.

— Вибачайте, кумонько, — мовить, випорожнившигорнятко, — чим хата багата, тим і рада, а більше на сей раз нічого не розстарав.

Розсердилася Лисичка, навіть не подякувала за гостину. Вона, бачите, думала, що на цілий тиждень наїсться, а тут прийшлося додому йти, облизня спіймавши. Відтоді йзареклася Лисичка з журавлями приязнь водити.

Маленький дідусь із довгою сивою бородою сидів на лавці і парасолькою креслив щось на піску.

— Посуньтесь, — сказав йому Павлик і присів на край.

Дідусь посунувся і, глянувши на червоне, сердите обличчя хлопчика, сказав:

— З тобою щось трапилось?

— Ну й добре! А вам хіба що? — покосився на нього Павлик.

— Мені-то нічого. А ось ти зараз кричав, плакав, сварився з кимсь.

— Ще б пак! — сердито буркнув хлопчик. — Я скоро зовсім утечу з дому.

— Втечеш?

— Утечу! Із-за однієї Оленки втечу. — Павлик стиснув кулаки. — Я зараз її мало не

відлупцював. — Жодної фарби не дає! А у самої скільки!

— Не дає? Ну, та через це втікати не варто.

— Не лише через це. Бабуся за одну моркву з кухні мене прогнала. Просто ганчіркою,

ганчіркою.

Павлик засопів від образи.

— Дурниці! — сказав дідусь. — Один насвариться, другий пожаліє.

— Ніхто мене не жаліє! — крикнув Павлик. — Брат на човні йде кататися, а мене не

бере. Я йому кажу: «Візьми краще, все одно я від тебе не відстану, весла поцуплю, сам у човен залізу!»

Павлик стукнув кулаком по лавці і раптом замовк.

— Що ж не бере тебе брат?

— А чого це ви все питаєте?

Дідусь розгладив бороду.

— Я хочу тобі допомогти. Є таке чарівне слово.

Павлик відкрив рота.

— Я скажу тобі це слово. Але пам’ятай: говорити його треба тихим голосом, дивлячись

прямо в очі тому, з ким розмовляєш. Запам’ятай: тихим голосом, дивлячись прямо в очі.

— А яке слово?

Дідусь нахилився до самісінького вуха хлопчика. М’яка борода його торкнулася Пав-

ликової щоки. Він прошепотів щось і голосно додав:

— Це чарівне слово! Але не забудь, як треба говорити його.

— Я спробую, — посміхнувся Павлик. — Я зараз спробую.

Він схопився і побіг додому.

2.

Оленка сиділа за столом і малювала. Фарби — зелені, сині, червоні — лежали перед

нею. Побачивши Павлика, вона в цю ж мить згребла їх у купу і накрила рукою.

«Обдурив дідусь! — з досадою подумав хлопчик. — Хіба така зрозуміє чарівне слово!»

Павлик боком підійшов до сестри і смикнув її за рукав. Сестра оглянулась. Тоді, дивлячись їй у вічі, тихим голосом хлопчик сказав:

— Оленко, дай мені одну фарбу. Будь ласка.

Оленка широко розкрила очі. Пальці її розтулились і, знімаючи руку зі столу, вона

збентежено промуркотіла:

— Яку тобі?

— Мені синю, — боязко сказав Павлик. Він узяв фарбу, потримав її в руках, походив

з нею по кімнаті і віддав знову сестрі. Йому не потрібна була фарба. Він думав тепер тільки про чарівне слово.

— Піду ще до бабусі. Вона саме куховарить. Прожене чи ні?

Павлик відчинив двері на кухню. Бабуся знімала з дека гарячі пиріжки.

Онук підбіг до неї, обома руками повернув до себе червоне зморшкувате лице, подивився в очі і прошепотів:

— Дай мені шматочок пиріжка, будь ласка.

Бабуся випрямилася. Чарівне слово так і засяяло в кожній зморшці, в очах, в усмішці.

— Гаряченького. Гаряченького захотів, голубе мій! — промовляла вона, вибираючи

найкращого, рум’яного пиріжка.

Павлик підстрибнув на радощах і розцілував її в обидві щоки.

«Чарівник! Чарівник!» — говорив сам до себе, згадуючи дідуся.

За обідом Павлик сидів принишклий і прислухався до кожного братового слова.

Коли брат сказав, що поїде кататись на човні, Павлик поклав руку йому на плече і тихо

попросив:

— Візьми мене, будь ласка.

За столом відразу всі замовкли. Брат звів брови і посміхнувся.

— Візьми його, — раптом сказала сестра. — Що тобі, важко?

— Та чому б і не взять? — усміхнулася бабуся. — Звичайно, візьми.

— Будь ласка, — повторив Павлик.

Брат голосно засміявся, поплескав хлопчика по плечу, скуйовдив йому волосся.

— Ой ти мандрівник! Ну, гаразд, збирайся!

«Допомогло! Знову допомогло!»

Павлик вскочив з-за столу і побіг на вулицю.

Та у сквері дідуся вже не було.

Лавка була порожня, і тільки на піску лишились накреслені парасолькою незрозумілі знаки.