ЧАСТИНА ПЕРША

Їхали ведмеді

На велосипеді,

А за ними всліді

Задки їхав кіт.

Комарики-комарі
Дирижаблем угорі.

А за ними раки

На хвості в собаки.

Вовк на кобильчині,

Леви на машині.

Зайчики
в трамвайчику,

Жаби на мітлі.

їдуть і сміються,

Пряники жують.

Раптом з підворітні

Суне великан –

Отакий вусатий

Злий тарган!

Тарганисько, тарган,

зле чудовисько!

Він буркочучи іде,

Ще й вусищами пряде:

«Почекайте, не тікайте,

Я вас миттю проковтну!

Проковтну, проковтну, не помилую!»

Звірі затремтіли,Впали і зомліли.

Вовк свою дружину

З'їв у ту ж хвилину.

Крокодил зітхнув,

Жабу проковтнув.

Слон, схопивши дрижака,

Так і сів на їжака.

Тільки раки-небораки

Не бояться розбишаки:

Хоч назад вони повзуть,

Та вусищами прядуть

І кричать ненажері вусатому:

«Не гарчи, не кричи,

Ми й самі вусачі,Ми й самі отак ідем,

Ще й вусищами прядем».

І сказав гіпопотам

Крокодилам і китам:

«Хто потвори не жахнеться,

Хто з чудовиськом поб'ється,

Я тому в обидві жмені

Аж дві жабки дам зелені

Ще й гарнесеньку шишку ялинову!»

- Нам лякатися чого

Злого велетня того!

Ми рогами,

Ми ногами,

Ми й зубищами його!»

І веселою юрбою

Звірі кинулись до бою.

Та уздрівши вусача

(Ай-ай-ай!),
Звірі всі навтікача

Ай-ай-ай!).
По лісах, по лугах

Поховалися.
Тарганиська рудого злякалися.

І гукнув гіпопотам:

«Що за сором,

Що за страм!

Гей, бики та носороги,

Не звертайте із дороги!

Підхопіть мерщій на роги

Злого ворога!»

А бики та носороги

Так і трусяться з тривоги.

«Ми б на роги

Ворогів,
Тільки роги дорогі,

Ще ж і шкура чимало нам коштує».

І сидять і тремтять

Під місточками,

 У болоті лежать

За горбочками.

В кропиву крокодили

Запхалися,
У канаві слони

Заховалися.
Тільки зуби

В усіх цокотять,

Тільки вуха

Од жаху тремтять.

Мавпи серця не сушили,

Чемодани підхопили

Та прожогом як гайнуть

В путь!

І акула

Дременула,
Тільки хвостиком крутнула.

А за нею восьминіг

Так і сунне

З усіх ніг.

ЧАСТИНА ДРУГА

От і став тарганисько господарем,

Всіх полів та узліссів володарем.

Підкорилися звірі вусатому.

(Щоб йому провалитися, клятому!)

А він поміж ними красується

Та золоченим пузом хизується.

«Віддавайте мені, звірі, діточок своїх,

Я їх схрумаю сьогодні за вечерею!»

Звірі нещасні

Ридають в знемозі,

Виють, голосять, ревуть,

В кожній печері

І в кожнім барлозі

Злого катюгу кленуть.

Як же наважиться мати

Дитя своє любе віддати,

Бідне, пухкеньке малятко –

Ведмежа, вовченя, слоненятко,

Щоб ненажера жаднючий

Бідну дитинку замучив?

Плачуть вони, побиваються,

З малюками навіки прощаються.

Раптом звідкись у бору

Об'явилась кенгуру,

Як побачила біду,

Загукала на ходу:

«Та хіба ж це великая?

(Ха-ха-ха!)

Це ж такий собі тарган!

(Ха-ха-ха!)

Це ж тарган, це ж тарган, це ж комашечка,

Поганенька, звичайнісінька мурашечка!

І не гидко вам?

І не бридко вам?

І зубаті ви,І рогаті ви,А комашечці

підкорилися,
А мурашечці

уклонилися!»
Налякалися бегемоти,

Зашептали: «Що ти, що ти?

Утікай-но звідси тихо!

Ще нам тут накоїш лиха!»

Та зненацька з-за горбочка,

З-за чубатого лісочка,

Полем, полем навпростець

Прилітає горобець.

Стриб та стриб,Та цві-цвірінь,

Цвірі-цвірі-цвірірінь!

Подививсь,

Підскочив близько,Взяв і клюнув тарганиська.

І таке з тим злодюгою сталося:

Навіть вусів його не зосталося.

От де звірі звеселіли, оточили горобця,

Обіймають, вихваляють переможця-горобця!

Осли йому пісню по нотах ведуть,

Козли бородою дорогу метуть.

З бараном іде баран,

Б'ють обидва в барабан.

Сичі-сурмачі
Сурмлять,
Граки з каланчі

Кричать.
А он кажанята

Завзято

Хустками махають,

По стріхах стрибають.

А слониха, а слониха

Так танцює, збувшись лиха,

Що від тупоту луна

В небо полетіла

І на бідного слона

Місяця струсила.

От була тоді робота

Витягать його з болота,

До небес прибивати гвіздочками!

БУРЕВІЙ

(з казкової повісті «Чарівник Смарагдового міста»)

Серед широкого Канзаського степу жила дівчинка Еллі. Її батько, фермер Джон, цілий день працював у полі, а мама Анна клопоталась по господарству.

Жили вони у невеличкому фургоні, який зняли з коліс і поставили на землю. Умебльований будиночок був бідним: залізна грубка, шафа, стіл, три стільці та двоє ліжок. Поряд з будиночком біля самих дверей було викопано «буревійний погріб». У погребі сім'я ховалась під час бурі.

Степові буревії не раз перекидали благеньке житло фермера Джона. Але Джон не журився: коли вшухав вітер, він піднімав будиночок, грубка і ліжка ставали на свої місця. Еллі збирала з підлоги олив'яні тарілки й кухлі — і все набирало попереднього вигляду до нового буревію.

До самого обрію велетенською рівною скатертиною слався степ. Де-не-де виднілися такі ж бідні будиночки, як і будиночок Джона. Навколо них були ниви, де фермери сіяли пшеницю й кукурудзу.

Еллі добре знала всіх сусідів на три милі навкруги. На заході проживав дядько Роберт з синами Бобом і Діком. У будиночку на півночі жив старий Рольф. Він майстрував дітям чудові вітряні млини.

Широкий степ не здавався Еллі похмурим: адже це була її батьківщина. Еллі не знала ніяких інших країв. Гори й ліси вона бачила лише на малюнках, і вони не приваблювали її, можливо, тому, що в дешевих Елліних книжечках вони були намальовані погано.

Коли Еллі нудьгувала, вона кликала веселого песика Тотошка і вирушала провідати Діка і Боба або йшла до дідуся Рольфа, від якого ніколи не поверталась без саморобної іграшки.

Тотошко, погавкуючи, стрибав поряд, ганявся за граками і був безмежно задоволений собою та своєю маленькою господинею. У Тотошка була чорна шерсть, гостренькі вуха і маленькі блискучі оченята. Тотошко ніколи не сумував і міг гратися з дівчинкою цілий день.

А турбот у Еллі було чимало. Вона допомагала мамі по господарству, а тато вчив її читати, писати і рахувати, бо школа була далеко, а дівчинка була ще досить мала, щоб ходити туди щодня.

Одного літнього вечора Еллі сиділа на ґанку і читала вголос казку. Мама Анна прала білизну.

«І тоді могутній богатир Арнаульф побачив чаклуна зростом як вежа,— співуче читала Еллі, водячи пальчиком по рядках.— Із рота і ніздрів чаклуна вилітав вогонь...» Мамусю,— запитала Еллі, відриваючись від книжки,— а тепер чарівники є?..

— Ні, моя люба. Жили чарівники і чаклуни у минулі часи, а потім перевелись. Та й навіщо вони? І без них клопоту вистачає.

Еллі кумедно зморщила носа:

— А все ж без чаклунів нудно. Якби я раптом стала королевою, то обов'язково наказала б, щоб у кожному місті та в кожному селі був чарівник. І щоб він творив для дітей усілякі чудеса.

— Які ж, наприклад? — усміхаючись запитала мама.

— Ну, які... Щоб кожна дівчинка і кожен хлопчик, прокидаючись уранці, знаходили під подушкою великий пряник... Або...— Еллі сумно поглянула на свої грубі поношені черевички.— Або щоб усі дітки мали гарненькі легенькі черевички.

— Черевички ти й без чаклуна матимеш,— заперечила Анна.— Поїдеш з татом на ярмарок, і він купить...

Поки дівчинка розмовляла з мамою, погода зі псувалася.

Саме на той час у далекій країні за високими горами чаклувала в глибокій темній печері люта чарівниця Гінгема. Моторошно було у печері Гінгеми. Під стелею висіло опудало величезного крокодила. На високих тичках сиділи великі сови, зі стелі звисали в'язки сушених мишей, прив'язаних хвостиками до мотузки, як цибулини.

Довга товстезна гадюка обплелась навколо стовпа і ритмічно похитувала своєю плескатою головою. І чимало ще всіляких див і страхітливих речей було в просторій печері Гінгеми.

У великому закіптюженому казані Гінгема варила чарівне зілля. Вона кидала в казан мишей, відриваючи їх від в'язки.

— Куди ж це зникли гадючі голови? — злобливо бурчала Гінгема.— Не всіх же я поїла під час сніданку? А, ось вони, у зеленому горщику! Ну, тепер зілля вийде добряче!.. Дістанеться ж тим триклятим людям! Ненавиджу я їх! Розселились по світі! Осушили болота! Вирубали ліси! Всіх жабенят вивели! Гадюк знищили! Нічого смачненького на землі не залишилося! Хіба тільки черв'ячком та павучком поласуєш!..

Гінгема погрозливо помахала кістлявим кулаком у простір і стала вкидати до казана гадючі голови.

— Ух, ненависні люди! Ось і готове моє зілля на погибель вам! Покроплю ліси й поля, і здійметься буревій, якого ще світ не бачив!

Гінгема підхопила казана за вушка і, силкуючись, витягла його з печери. Вона занурила в казан велетенську мітлу та й почала розбризкувати навкруги своє чаклунське вацево.

— Розгуляйся, вибухни, буревію! Лети по світу, мов навіжений звір! Рви, ламай, руйнуй! Перекидай будинки! Піднімай усе в повітря! Сусака, масака, лема, рема, гема!.. Буридо, фуридо, сема, пема, фема!..

Вона вигукувала чаклунські слова й кропила навколо вже розтріпаною мітлою, і небо враз спохмурніло, зібралися важкі хмари, засвистів вітер. Удалині спалахували блискавиці...

— Трощи, розбивай, рви, ламай! — дико верещала чаклунка.— Сусака, масака, буридо, фуридо! Знищуй, буревію, людей, звірів і птахів! Лише жабенят, мишенят, гадючат, павучків не зачіпай, урагане! Нехай вони у всьому світі розплодяться на радість мені, могутній чарівниці Гінгемі! Буридо, фуридо, сусака, масака!

І вихор завивав усе сильніше й сильніше, палахкотіли блискавиці, оглушливо гуркотів грім.

А Гінгема в дикунському запалі крутилася на місці, і буремний вітер розмаював поли її довжелезної мантії.

Викликаний чаклунством Гінгеми буревій долетів до Канзасу і з кожною хвилиною наближався до будиночка Джона. Вдалині, біля горизонту, вже скупчилися хмари, розтинали небо блиска виці.

Тотошко неспокійно бігав, задерши голову, й сміливо гавкав на хмари, що вже мчали небом.

— Ой, Тотошку, який-бо ти смішний,— сказала Еллі.— Лякаєш хмари, а сам аж тремтиш зі страху!

Песик справді дуже боявся громовиць. Він уже чимало побачив їх за своє коротке життя.

Захвилювалась і Анна.

— Забалакалась я з тобою, доню, аж он, дивись, насувається справжній буревій...

Уже було чути грізне гудіння вітру. Пшениця на полі нахилилася до землі і по ній, ніби по воді, покотилися хвилі. Прибіг з поля схвильований фермер Джон.

— Буря! Йде страшна буря! — закричав він.— Ховайтеся швидше у погріб, а я побіжу зажену худобу в хлів!

Анна кинулась до погреба, відкинула ляду.

— Еллі, Еллі! Швидше сюди! —гукала вона.

Але Тотошко, переляканий ревінням бурі і безперервним гуркотом грому, забіг до будиночка й сховався там під ліжком у найдальшому куточку. Еллі не захотіла лишати свого улюбленця на самоті й побігла за ним до фургона.

Але цієї миті скоїлося неймовірне. Будиночок обернувся двічі чи тричі, ніби карусель, й опинився у самій середині буревію. Вихор закружляв його, підняв до неба й поніс у повітря йому просторі.

В дверях фургона з'явилася перелякана Еллі з Тотошком на руках. Але... Що вона мала робити? Стрибнути на землю? Було вже запізно: будиночок летів високо над землею.

Вітер куйовдив материні коси. Вона стояла біля погреба, простягаючи угору руки, і відчайдушно кричала.

Вибіг із хліва фермер Джон і кинувся до того місця, де стояв фургон. Осиротілі батько й мати довго вдивлялися у темне небо, яке щохвилини засвічувалося спалахами блискавиць...

Буревій усе лютував, і будиночок, похитуючись, линув у повітрі.

Тотошко, приголомшений тим, що діялося навколо, злякано гавкав, бігаючи у темній кімнаті. Розгублена Еллі сиділа на підлозі, обхопивши голову руками. Вона відчувала себе надзвичайно самотньою. Вітер гудів так, що оглушував її. Дівчинці здавалося, що будиночок ось-ось упаде й розіб'ється. Та час минав, а він усе ще летів. Еллі забралася на ліжко й лягла, притиснувши до себе Тотошка. Під завивання вітру, що плавно погойдував будиночок, дівчинка міцно заснула.

Весна. Я з мамою іду 

У ботанічний сад. 

У ботанічному саду 

Цвіте фіалок ряд.

Червоні, білі, голубі,

Рожеві, золоті…

А мама каже: «Як тобі 

Двоколірні он ті?»

У них і сонечко, й блакить, 

Мов прапор іздаля…»

Аж світиться і мерехтить 

Живим вогнем земля!

Коли пролягає дорога моя 

За гори й ліси за рікою,

То місто махає мені звіддаля 

Прощально сумною рукою.

Коли ж я вертаю з далеких країв 

Долиною, зранку лункою,

То місто вітає мене з-за гаїв 

Вогнів осяйною рукою….

І запах бузку, і рідний хтось у вікні, 

І стіни у замку старому…

Тут сходинка кожна радіє мені, 

тут липи шепочуть: «Ти вдома…»

І хто у цім місті, як я, виростав, 

Той, певно, також добре знає:

Нехай десь на світі є славні міста 

Та кращого міста немає!