З’їхались в казковий дім

друзі в одязі такім:

помаранчевім, салатнім,

у сливовім, шоколаднім,

в абрикосовім, молочнім,

і якщо вже бути точним,

був ще друг у малиновім:

він шарівсь на кожнім слові.

відгадай: хто друзі ці? – 

Кольорові олівці!

Назви їхніх кольорів

той придумав, хто хотів

помаранчі, слив, салату,

молока і шоколаду,

абрикосів і малинки…

Покотилась в мене слинка…

Бо вони такі смачні,

(Вірш для промовляння в руховому супроводі)

Дивилася ґава то вліво, то вправо. 

Було чорній гаві страшенно цікаво:

Чи правду говорять, що деякі діти 

Її можуть запросто взяти й зловити (діти ловлять руками повітря над собою, імітуючи ловлю гави). 

Ця справа здавалася їй непроста – 

Хто ж може зловити її за хвоста? (діти крутяться навколо себе). 

От тільки не знала чорнюща та ґава, 

Що гави ловити уміють роззяви (діти крутять головою, наче щось щукаючи).

Одного разу Петрусь повертався з дитячого садка. У цей день він навчився рахувати до десяти. Дійшов він до свого будинку, а його молодша сестра Валя вже чекає біля воріт.

- А я вже рахувати вмію! - похвалився Петрусь. - У дитячому садку навчився. Ось дивись, як я зараз усі сходинки на сходах порахую.Стали вони підніматися по сходах, а Петрик голосно сходинки рахує:

- Одна, дві, три, чотири, п'ять ...

- Ну, чого ж ти зупинився? - запитує Валя.

- Стривай, я забув, яка далі сходинка. Я зараз згадаю.

- Ну згадуй, - каже Валя. Стояли вони на сходах, стояли. Петрик каже: - Ні, я так не можу згадати. Нумо, краще почнемо спочатку.

Зійшли вони зі сходів вниз. Стали знову вгору підніматися.

– Одна, - говорить Петрусь, - дві, три, чотири, п'ять ...

І знову зупинився.

- Знову забув? - запитує Валя.

- Забув! Як же це! Тільки що пам'ятав і раптом забув! Ну ж бо, ще спробуємо.

Знову спустилися зі сходів, і Петрик почав спочатку:

- Одна, дві, три, чотири, п'ять ...

- Може бути, двадцять п'ять? - запитує Валя.

- Та ні! Тільки думати заважаєш! Ось бачиш, із-за тебе забув! Доведеться знову спочатку.

- Не хочу я спочатку! - каже Валя. - Що це таке? Те вгору, то вниз, то вгору, то вниз! У мене вже ноги болять.

- Не хочеш - не треба, - відповів Петрик. - А я не піду далі, поки не згадаю.

Валя пішла додому і каже мамі:

- Матусю, там Петрусь на сходах сходинки рахує: одна, дві, три, чотири, п'ять, а далі не пам'ятає.– А далі шість, – сказала матуся.

Валя побігла назад до сходів, а Петрик все сходинки рахує:

- Одна, дві, три, чотири, п'ять ...

- Шість! - шепоче Валя. - Шість! Шість!

- Шість! - зрадів Петрусь і пішов далі. – Сім, вісім, девять, десять.

Добре, що сходи скінчилися, а то б він так і не дійшов до дому, бо навчився лише до десяти рахувати.

Йшли Юрко і Толя берегом ріки, розмовляли. «Раніше, під час війни, подвиг легко було звершити. Я б точно зміг» - сказав Юрко. 

Не встиг Толя нічого відповісти, як пролунали відчайдушні крики по допомогу. Хлопчики помчали на заклик. Толя на бігу скинув сандалії, відкинув у бік сумку і, побачивши малюка, що борсався на стромовині, не вагаючись, кинувся у воду. Юра, розшарівшись, червоний, як рак, носився берегом, давав поради, переживав, жестикулював, закочував очі…

Тим часом Толя з останніх сил витяг на берег маленького невдаху-пловця, який гірко плакав від пережитого. Толі теж дісталося – ніяк не міг віддихатися. «От як це сталося, а якби не ми, якби ми не встигли вчасно», - без угаву торохтів Юрко.

Коли все було позаду, Юрко продовжив мрійливо міркувати про подвиги, що йому поки не вдалося звершити лише з випадковості.

Похваливсь Гарбуз м’ячу: 

- Як захочу – полечу!

І захекав, наче міх.

Та піднятися не зміг.

-- Я літати ще навчусь,

А от зараз – покочусь!

Весь надувся він і – трісь!

На шматочки розлетівсь..

Намотай собі на вус:

-Не хвалися, як Гарбуз!

Одного разу нам з Мишком дали запрошення на дитяче свято до клубу.

Там було так красиво! Всі стелі увішані різнокольоровими паперовими стрічками і ліхтариками, всюди горіли красиві лампи із дзеркальних шматочків, грала музика, і залою ходили наряджені актори: один грав на трубі, інший – на барабані. Одна тітонька була одягнена конем, і зайці також були, і криві дзеркала, і клоуни. 

А в кінці зали була ще одні двері, і на них було написано: «Кімната атракціонів».

Я запитав:

– Що це?

– Це різні розваги.

І, справді, там були різні забави. Наприклад, там висіло яблуко на нитці, ітреба було закласти руки за спину і так, без рук, це яблуко згризти. Але ж воно крутиться на нитці і ніяк не дається. Це дуже складно і навіть образливо. Я два рази хватав це яблуко руками і кусав. Але мені не давали його згризти, а лише сміялися і забирали. Ще там була стрільба з лука, а на кінці стріли не наконечник, а гумова наліпка, вона присмоктується, і тому, хто попадає в центр картонки, де намальовано мавпу, тому приз – хлопавка з секретом.

Мишко стріляв перший, він довго збирався, а коли вистрелив, то розбив одну далеку лампу, а в мавпу не попав… Я також спробував, але в мавпу також не попав, а лише у спину дядькові, який розпоряджався луком.

Всі навколо зааплодували і засміялися, а дядечко різко обернувся та закричав:

– Що тут смішного? Не розумію! Йди, бешкетнику, немає тобі більше ніякого лука!

Я сказав:

– Я не хотів! – і пішов з цього місця.

Просто дивовижно, як нам не повезло, і я був дуже сердитий, і Мишко, дійсно, також.

Раптом бачимо – стоять терези. І до них невеличка весела черга, яка швидко рухається, і всі сміються і жартують. А біля терезів клоун.

Нам пояснили, що, якщо зважитися і виявиться, що у тебе 25 кіло ваги, тоді твоє щастя. Отримаєш премію: річну підписку на журнал «Мурзилка».

Я кажу:

– Мишко, давай спробуємо?

Дивлюсь, а Мишка немає. І куди він подівся, невідомо. Я вирішив один спробувати. А раптом я важу рівно 25 кіло? Ось буде удача!

А черга все рухається, і клоун у шапці спритно так клацає важелями і все жартує та жартує: у когось зайва вага, у когось недостає. Всі сміються і відходять, черга рухається, і ніхто не важить рівно 25 кіло, і ось доходить черга і до мене.

Я вліз на терези – важелі клац-клац, і клоун говорить:

– Ого! Знаєш гру в гаряче-холодно?

Я кажу:

– Хто ж не знає!

Він говорить:

– У тебе доволі гаряче вийшло. Твоя вага 24 кіло п’ятсот грам. Трішки не вистачає, рівно півкіла. Шкода. Будь здоровий! 

Уявіть! Лише півкіла не вистачає! У мене настрій зовсім погіршився. От яка прикрість!

А тут Мишко з’явився. Виявляється, він пив солодку воду в буфеті, поки я тут намагався виграти нагороду. Мишко також став зважуватися. Виявилося, що в Мишка півкіла, тільки півкіла були зайвими. 

– Невеличкий перебор. Вам треба трошки схуднути, – пожартував клоун. – Наступний.

Мишко зліз і говорить:

– Ех, дарма я солодку воду пив…

Я питаю:

– А при чомутут солодка вода?

А Мишко:

– Я цілу пляшку випив! Розумієш?

Я кажу:

– Ну и що?

Мишконавіть розсердився:

– Та чи ти не знаєш, що в пляшці рівно пів-літра води вміщується?

Я кажу:

– Знаю. Ну іщо?

Тут Мишко прямо зашипів:

– А півлітра – це і є півкіло. П’ятсот грамів! Якби я не пив, я б важив рівно 25 кіло!

Раптом до мене дійшло.

– Мишко, – сказав я, – а Мишко! «Мурзилка» наш!

Мишко говорить:

– Яким чином?

– А таким. Пришов мій час солодку воду пити. У мене якраз півкіла не вистачило.

Мишко навіть підскочив:

– Все ясно, біжимодо буфету!

Ми швидко купили пляшку води, я сів за стіл і почав пити. Мишко стояв поряд і дивився. Вода була дуже холодна. Але я випив повну склянку просто залпом. Мишко відразу налив другу, але там ще залишилося на дні доволі багато, а мені вже більше не хотілося пити. Мишко став наполягати, щоб я пив швидше, і я став пити другу склянку. Вна лилася в мене дуже складно. Я, як тільки три чверті другої склянки випив, відразу зрозумів, що наповнений до краю. Я так і сказав про це Мишкові, але він порадив, щоб я почав пити стоячи, аби більше влізло. Я встав, і справді, допив склянку якимось дивом. Але залишилося ще півсклянки, все, що залишалося у пляшці. Я сказав: 

– Я зараз лопну.

Мишко говорить:

– А як же я не лопнув? Я ж теж думав, что лопну. Давай, ще трішки.

– Мишко. Якщо. Я лопну. Ти. Будеш. Відповідати.

І я знову став пити. І все випив. Просто диво якесь! Тільки я говорити не міг. Тому що вода вже перелилася вище горла і булькала в роті. І потихеньку виливалася з носа. 

Я побіг до терезів. Клоун не впізнав мене. Він зробив «клац-клац» і раптом закричав на всю залу:

– Уррра! Є! Точно!!! В точності. Річну підписку на «Мурзилку» виграно. Вона дісталася хлопчику, який важить рівно двадцать п’ять кілограмів. Ось квітанція, зараз я її заповню. Поаплодуємо!

Він став запитувати про моє прізвище, але я нічого не міг сказати. Жодного слова! Такий наповнений водою я був!

Лише на вулиці мені стало легше. Я сказав:

– Мишко, мені якось не хочеться нести цю підписку додому, адже в мені лише двадцать чотири з половиною кіло.

А Мишко запропонував:

– Тоді віддай мені. В мені точнісінько двадцать п’ять. Якби я не пив солодку воду, я б її відразу отримав. Давай сюди.

– Що ж, я, по-твоєму, дарма страждав? Ні, нехай вона буде наша спільна – навпіл!

Тоді Мишко сказав:

– Правильно!