Пішов якось Заєць з мішком до лісу, пошукати грибів, або ягід для своїх зайченят. Ходив, ходив, але щось нічого йому не попадалося: ані грибів, ані ягід.

Та раптом посеред зеленої галявини побачив він дику яблуню. А рум'яних яблук на ній та під нею — видимо-невидимо! Не кваплячись, розкрив Заєць свій мішок і став у нього яблука збирати.

Тут Ворона прилетіла, на пеньку всілася і каркає:

— Карр! Карр! Неподобство! Якщо кожен буде сюди приходити, то жодного яблука не залишиться!

— Дарма каркаешь, — каже Заєць, — тут яблук на весь ліс вистачить. А в мене зайченята вдома голодні сидять.

Набрав Заєць повний мішок яблук. Мішок важкий — не підняти. Насилу потяг його Заєць волоком по лісовій стежці...

Аж раптом голова його вткнулася в щось м'яке. Підняв голову Заєць і обімлів — перед ним Ведмідь стоїть!

— Що у тебе в мішку? — питає Ведмідь. Заєць отямився, розкрив мішка і каже:

— Ось... Яблука... Пригощайтеся, дядьку Мишко!

Надкусив Ведмідь одне яблуко.

— Нічого яблучка! Свіженьки! — проревів він, набрав велику жменю яблук і пішов своєю дорогою.

А Заєць — теж пішов, додому.

Йде Заєць лісом, раптом з усіх боків налетіли на нього білченята, пищать хором:

— Дядьку Заєць! Дядьку Заєць! Дайте яблучок!

Нічого не поробиш, довелося знову мішок відкрити.

По дорозі додому Заєць зустрів свого старого приятеля — Їжака.

— Куди йдеш, Колюча Голова? — запитав Заєць.

— Та от, по гриби вирішив сходити, а грибів щось ніде не видно. Гуляю з порожнім кошиком.

— Ти краще в мене яблучок візьми. Бери, не соромся, у мене їх багато! — сказав Заєць і насипав Їжаку повний кошик яблук.

Вийшов Заєць на лужок, а там Коза зі своїми козенятами гуляє. Їх Заєць теж яблуками пригостив.

Ходив, ходив Заєць, нарешті втомився.

Присів відпочити, як раптом земля заворушилася, і під Зайцем виріс горбок. Впав Заєць, дивиться — а то Кріт. Принюхався Кріт, угледів своїми сліпими очима яблука, як же його не почастувати? Набрав Кріт собі скільки зміг, потім каже:

— Спасибі, друже! — і зник під землею.

А в заячому будиночку вже давно чекають на Татка Зайця. Щоб час швидше минав, розповідає Мама Зайчиха казку своїм голодним зайченятам.

І тут хтось постукав у двері...

Двері відчинилися, і на порозі з'явилися білченята з великим козубом, повним горіхів.

— Ось! Це вам мама просила передати! — пропищали білченята і втекли.

— Дива... — прошепотіла Зайчиха.

Тут прийшов Їжачок з кошиком, повним грибів.

— Господар вдома? — питає він в Зайчихи.

— Та ні. Як з ранку пішов, так і не повертався.

Попрощався Їжак, пішов, а кошик з грибами залишив зайцям.

Сусідка Коза принесла капусти і глечик молока.

— Це для ваших діток.

Та це ще не все!

Зі стуком відкинулася кришка погреба, і з неї показалася голова Крота.

— Це будинок Зайця? — запитав він.

— Так, ми тут живемо, — відповіла Зайчиха.

— Значить, я правильно підкоп зробив! — зрадів Кріт, і полетіли з погреба в хату всякі овочі: морква, картопля, петрушка, буряк. — Привіт Зайцю! — гукнув Кріт і зник під землею.

А Заєць тим часом йде лісом, майже порожній мішок несе.

І Ворона від нього все не відстає та каркає :

— Карр! Карр! Всім яблука роздавав, а мене хоч би одним яблучком пригостив!

Зніяковів Заєць, витрусив з мішка останнє яблуко:

— Ось... найкраще! Клюй на здоров'я!

— Оце треба мені твоє яблуко! Я їх терпіти не можу! - відповідає вередлива ворона.

Та знов до Зайця чіпляється:

— Карр! Карр! Що робиться! Рідним голодним діткам порожній мішок несе!

— А я... А я зараз назад у ліс піду і знову повний мішок наберу!

— Куди ж ти підеш, дурний! Дивись, яка хмара збирається!

І справді, дощ почався.

Побіг Заєць назад у ліс.

А коли прибіг до своєї заповітної яблуні, бачить — під нею вовк сидить.

Побачив Вовк Зайця, облизався і питає:

— Що тобі тут треба?

— Я... Яблучка хотів зібрати... Зайченятам...

— То ж ти, кажеш, яблучка любиш?

— Лю... Люблю...

— А я зайців дуже люблю! — Вовк загарчав і кинувся на Зайця.

Не розгубився Заєць, розкрив перед собою мішок... та накинув його вовкові на голову!

А сам — тікати!

Тільки пізньої ночі приплентався Заєць до свого будинку.

А вдома давно спали міцним сном ситі зайченята. Тільки одна Зайчиха не спала, чекала Зайця.

Раптом рипнули двері.

Підхопилися зайченята.

— Ура! Татко прийшов!

Зайчиха підбігла до дверей: на порозі стояв Заєць, весь мокрий.

— Я нічого... зовсім нічого не приніс... — прошепотів він.

— Зайчику мій бідолашний! — вигукнула Зайчиха. 

Та раптом страшний удар струсонув будинок.

— Це він! Вовк! Замкніть двері! Ховайтеся всі! — закричав Заєць.

Задзвеніли шибки, відчинилося віконце, і з'явилася велика голова Ведмедя.

— На от! Тримай від мене подарунок, — прогарчав Ведмідь. — Справжній мед, липовий...

Вранці вся заяча родина зібралася за столом. А на столі чого тільки немає! Гриби і горіхи, буряк і капуста, мед і ріпа, морква і картопля.

А зла Ворона все дивується:

— Ніяк не збагну: як могло з порожнього мішка стільки добра взятися?

Не дивуйтеся, будь ласка, що маленькій Комашці присвячена ціла казка. Так, Комашці. Звичайнісінької. Такій крихітній, що їй навіть ім'я забули дати. Чим же вона прославилася? Про це - потім.

А спочатку - про мрії. Адже у кожного є своя мрія. Чи не правда?

Наприклад, тигреняті Смугастикові дуже хочеться літати. Але у нього немає крил.

Зебрі Тільняшці набридло бути смугастою, як матрац. Ночами їй сниться, ніби вона стала коричневою, такою коричневою, що приємно в дзеркало на себе подивитися.

У Комашки теж була мрія. Вона мріяла вирости, перетворитися з маленької-премаленької на велику-превелику.

- Ти не знаєш, в якій аптеці продаються чарівні пігулки для росту? - спитала Комашка в равлика Непоспішайка.

- Не знаю, - відповів равлик. - А що, вони тобі дуже потрібні?

- Дуже, - зітхнула Комашка. - От би мені стати... нехай не такою величезною, як слоненя Лус, але, принаймні, не менше за носорога Туптупа...

- І нащо тобі це?

- Що ти говориш, Непоспішайко! Мене б відразу почали помічати. Зі мною віталися б при зустрічі!

- Хіба в цьому щастя? - похитав рогатою голівкою равлик Непоспішайко.

- А хто знає, в чому воно є? - задумливо промовила Комашка. - Але якщо тобі невідомо, в якій аптеці продаються чарівні пігулки для зростання, то нам нема про що розмовляти.

На тому вони й розійшлися.

А через деякий час сталося от що. Носоріг Туптуп смажив яєчню із сорока яєць і забув вимкнути електричну плитку. Що буває в таких випадках, всі, звичайно, знають. В таких випадках буває пожежа.

Злякався носоріг Туптуп, став на поміч кликати. Прибігли звірі: і крокодил Зубастик, і жираф Довгоший, і тигреня Смугастик, та ще багато інших. Прибігли - і стоять.

Стоять і дивляться.

Дивляться, а будинок горить.

Будинок горить - і ніхто не гасить вогонь.

Ніхто не гасить вогонь, тому що всі розгубилися. Одна Комашка не розгубилася. Полетіла гукати рятувальну команду. Опустилася вона на пожежну каланчу, бачить: слони-пожежники в мідних своїх касках в доміно грають - і ніхто з них навіть вухом не веде.

- Пожежа! - запищала Комашка. - Рятуйте! Допоможіть!

- Де пожежа? Що горить? - сполошилися пожежники.

- У носорога Туптупа будинок палає! Не гайте часу! Мені його дуже шкода! - зі сльозами на очах кричала Комашка. Взяли слони на спини бочки з водою - і помчали на допомогу. Витягли з вогню носорога Туптупа, а пожежу водою з хоботів погасили. Адже якщо у пожежників є хоботи, то ніякі шланги і брандспойти їм абсолютно не потрібні!

Дуже задоволена була Комашка, що врятували пожежники носорога Туптупа, і від радості вона в повітрі всякі там сальто-мортале виробляла.

Але її раніше ніхто не помічав. І ніхто не здогадувався, що це вона, Комашка, пожежників покликала. Тільки равлик Непоспішайко знав про це.

- Ти молодець, Комашко! - похвалив він. - Ти не розгубилася в хвилину небезпеки і врятувала життя носорогові Туптупу, який мало не загинув через свою яєчню! І я сьогодні ж напишу замітку в нашу місцеву газету і попрошу, щоб її на самому видному місці надрукували...

- А що я такого зробила? - здивувалася Комашка. - Нічого особливого! От якщо б дістати чарівні пігулки для росту!..

- Навіщо тобі якісь пігулки? - сказав равлик Непоспішайко. - Ти маленька-премаленька, проте в тебе велике серце. А це - найголовніше!

Сказка про добрые дела

В сказке про добрые дела что-то складывается по-сказочному, а что-то нет. Стоит ли говорить на каждом шагу о том, что ты делаешь добрые дела? Наверно, нет. Добрые дела, они сами по себе звонкие, и без слов видны.

«Доброе дело на солнечном берегу»

Ирис Ревю

Что делал маленький старичок в круглых очках на солнечном берегу, никто толком не знал. Он тихонько прогуливался, иногда днём, иногда вечером, всё время смотрел под ноги, и что-то бормотал.

Дети, ежедневно купавшиеся в бухте, считали его странным. А ещё они думали, что он произносит какие-то заклинания.

А старичок, между тем, иногда шептал что-то Солнцу, разговаривал с Волнами, и ещё с кем-то невидимым.

Однажды дети решили проследить за странным старичком.

Как только Солнце уступило своё место Луне, дети спрятались за скалу. И тут начинается совсем не сказочная история. Старичок начал собирать на берегу обыкновенный мусор, который мог причинить боль людям, ходящим босиком по берегу: колючие палки, осколки стёкол, какие-то непонятные штучки, выброшенные Волной…

— Вот тебе и странный старичок, — сказал смышлёный мальчик. – Он доброе дело делает, о людях беспокоится, а мы над ним подсмеивались.

Ребята стыдливо опустили глаза и приняли решение помогать странному старичку.

Заліз Максимко на клена, вмостився на гілці — і ну висвистувати. І так гарно в нього виходить, що хто не йде вулицею, то похвалить:

— Артист!

Але бабуся не дає йому натішитись славою. Ось чути вже від порога:

— Максимку! Йди-но сюди. Нарвете з Іринкою вишень, та вареників наваримо!

— Зараз, бабусю! Тільки трохи поскрекочу, як сорока!

І справді, скрекоче, куди тій сороці! А бабуся своєї:

— Онучку, принеси води з криниці!

— Добре! — відповідає Максимко. — Ось покукурікаю трішки. І кукурікає.

Бабуся вкотре гукає:

— Допоможи сестричці дровець занести до хати!

— Аякже допоможу. Ось лише помекекекаю. Незабаром бабуся відчинила вікно й кличе:

— Максиме, ходи-но вареники їсти! Максимко хутко злазить з дерева й біжить хати. Він дзвінко вицмокує язиком, немов –  копитами коник — цок, цок, цок.

За столом хлопчик сидить мовчки. Ніколи. Он у мисці скільки вареників! Гора. Та смачні ж!

Лише одне дивує Максимка: чому це бабуся не погладила його по голівці і не сказала, як завше: «Розумничок! Слухняний онук!»